Розділ 4

Кирило трохи нахмурився, перевів погляд на клавіатуру, потім знову на фото. Усмішка не сходила з його обличчя, хоча всередині боролася з ледь помітним збентеженням. Він швидко набирав відповідь:

Кирило: Ага, бачу. Малий я був тоді ще, як пампушка. Але ж милий, правда? Хоча… цікаво, як це фото взагалі виринуло. Це ти його дістала? Чи твоя шпигунська мережа працює на повну? P.S. Якщо ти натякаєш, що я досі схожий на пампушку — я ображуся. І з’їм три. Без поділу.Він натиснув "надіслати", відкинувся на спинку стільця й усміхнувся сам до себе. Якщо Луна вже жартує — не все втрачено.

Тим часом Луна, яка досі не здогадувалася, кому насправді пише, продовжувала надсилати повідомлення. Вона відчувала довіру до свого загадкового співрозмовника й ділилася з ним усім, що накопичилося на серці: розповідала про Кирила, з яким дружила ще з дитинства, про Аліну — найпопулярнішу, але далеко не найприємнішу дівчину у коледжі, яка постійно вставляла їм палиці в колеса.

— Але ти не уявляєш, чому вона така, — писала Луна. — Я впевнена, що Аліна закохана в Кирила. Пам’ятаєш, я тобі казала про ті польові ромашки? Він тоді сказав, що вони схожі на мене. Це було так несподівано й зворушливо... А Аліна... ой, це треба було бачити. Вона просто кипіла! Обличчя у неї перекосилося, ніби вона ледь стримувалася, щоб не вихопити їх з моїх рук. А потім кілька днів робила вигляд, що я для неї повітря. Ну, або щось гірше.

Вона також згадала вечірку, яка нещодавно відбулася.

— Там були всі, навіть ті троє з фото — Ден, Нік і Віктор. До речі, після вечірки щось між ними явно пішло не так. Я бачила, як вони сперечались у коридорі — Ден намагався заспокоїти Віктора, а Нік стояв осторонь, мовчазний, з кам’яним обличчям. Нічого конкретного я не почула, але з того часу вони ніби стали триматися окремо. Якось... змінилася між ними атмосфера.

На екрані знову з’явилося повідомлення — цього разу довше. Луна писала швидко, ніби боялася, що слова зникнуть, якщо не встигне їх виговорити.

Луна:…і ти знаєш, іноді мені здається, що щось назріває. Щось більше, ніж звичайні підліткові драми. Якось все… дивно стискається всередині. Наче хтось готується зробити хід, який усе змінить. І я не знаю, хто. І не знаю, чи це добре, чи погано. Але це точно буде не просто.

Кирило ковтнув. Йому захотілося сказати: «Луно, ти не уявляєш, наскільки ти маєш рацію…» Але не сказав.

Замість цього він набрав:

Кирило (анонімно):Ти дуже спостережлива. Більшість людей не помічають таких речей. Але, може, це навіть небезпечно — бачити більше, ніж слід?

Луна відповіла майже одразу:

Луна:Я просто не хочу знову бути наївною. Після всього, що було. Коли довіряєш комусь, а потім виявляється, що все було інакше. Наче ти в чужому фільмі. І твоя роль там — статистка.

На мить Кирило опустив очі. Ці слова поранили. Бо він знав, кого вона має на увазі. Його.

І водночас у ньому зродилося рішення — тихе, але вперте, як перший паросток крізь асфальт.

Він написав:

Кирило (анонімно):А якщо ця «статистка» насправді головна героїня? Просто фільм ще не дійшов до поворотного моменту?

Тривала пауза. Три крапки. Вона друкує. Не друкує. Знову друкує.

Луна: Ти вмієш дивно говорити. Але, можливо... можливо, ти маєш рацію.

У цю мить хтось постукав у двері кімнати Кирила. Він швидко згорнув вікно з перепискою, в серці — щось між радістю й тривогою. Він знав: ця гра з анонімністю довго тривати не зможе. Але поки що — він був тим, кому вона довіряє найбільше.

А в коридорі, притихла й насторожена, стояла Аліна. І в її очах — зовсім інша історія, яку вона ще не встигла розповісти.

Кирило відчинив двері — і побачив Аліну. Її вигляд був ідеально вивіреним: рівне волосся, трохи глянцю на губах, легкий парфум із нотками ванілі. Але очі… Очі були холодні, мов гладь озера перед бурею.

— Привіт, — сказала вона з посмішкою, що не сягала погляду. — Ми можемо поговорити?

Кирило кивнув і ступив назад, даючи їй дорогу. Він машинально зачинив двері, а Аліна тим часом пройшла до його столу, куди ще кілька хвилин тому сипалися повідомлення від Луни.

— Ти щось ховаєш? — її голос був рівним, але з тією особливою ноткою, яку Кирило вже знав — за нею завжди ховалося щось небезпечне.

— Ні, — збрехав він, і сам здивувався, як спокійно це прозвучало.

Аліна обернулась до нього, схрестивши руки.

— Знаєш, мені набридли ці ігри, Кириле. Всі ці "ромашки", усмішки, Луна з її наївними очима… Думаєш, я не бачу, що ти до неї тягнешся?

— Аліно, — він зітхнув, — ми ж домовлялись, що між нами нічого нема.

— Домовлялись? — її голос підскочив на півтона. — Це ти домовлявся. А я вірила, що ти, принаймні, будеш чесним. А тепер сидиш тут, переписуєшся з кимось за спиною… Хто це, га? Луна?

Кирило замовк. Не тому, що не міг відповісти. А тому що не хотів обманювати вдруге. Але і правду сказати — ще не був готовий.

Кирило побілів.

— Ти… Ти знала?

— О, милий. Я завжди знала, — Аліна усміхнулась, нарешті щиро. Але в цій усмішці було щось хижо-холодне. — І я просто чекала моменту. Бо знаєш, що буває з хлопцями, які грають у шпигунів? Вони втрачають усе. Особливо, якщо поруч є хтось... як я.

Вона розвернулася на підборах, її кроки лунали, мов удари по клавішах піаніно. А коли двері зачинились за нею — Кирило нарешті знову глянув на екран.

Повідомлення від Луни"Гей... ти все ще тут? Ти мовчиш. Я сказала щось зайве?"

Його пальці зависли над клавіатурою.

А всередині щось ламалося. Бо вперше він зрозумів: далі брехати — означало втратити її назавжди.

Наступне повідомлення буде вже не від аноніма.

Але він не знав, що в цю ж мить Луна тримала в руках чужий телефон. І на екрані того телефону — той самий чат, з її повідомленнями. Тільки от власником телефона був зовсім не той, ким вона думала...