Розділ 3

Після уроків, коли гамір шкільних коридорів нарешті стих, Луна й Дарина повільно йшли знайомими вулицями в бік дому Дарини. Повітря було спокійне, майже сонне — навколо гуділи дерева, десь у дворі гавкали собаки, а в небі дрімало західне світло.

Та попри спокій вечора, між ними ще вібрувала невисловлена напруга.

Дарина першою порушила мовчання:

— То що, Луно? Як ти себе почуваєш? — її голос був теплий, але в ньому вчувалося занепокоєння. — Цей Кирило… ну, букет, звісно, було несподівано. Але це ж не скасовує того, що він

...

— …що він мене влупив м’ячем у голову? — Луна слабо усміхнулась, зітхнула і глянула в небо. — Я не знаю, Дарино.

 З одного боку — так, це було мило. Він старався. Не кожен хлопець буде зранку бігати по ромашки.

 А з іншого…

 Мені було так некомфортно, коли всі ці учні почали збиратися. Сміх, свист, вигуки — наче ми якась шкільна вистава.

 І Аліна…

 Ти бачила її обличчя?

Дарина скривилася:

— Ще б пак! Вона була зелена від заздрощів.

 Серйозно, я думала, в неї від злості зараз манікюр згорить.

 Але нехай. Це її проблеми.

 Тобі головне — як ти. Як ти насправді.

Луна на мить замовкла. Її пальці нервово крутили лямку рюкзака.

— Я… не знаю. У мене якесь дивне відчуття. Ніби все змістилось на міліметр — і вже нічого не стоїть на своїх місцях.

Дарина обережно торкнулася її плеча.

— Знаєш що? Ходімо сьогодні ввечері на вечірку до Максима.

 Не дивись так — там буде багато народу, але ми зможемо знайти тихе місце, сісти з чимось смачним і просто поговорити. Тобі треба трохи відволіктись. Трохи повітря. Трохи життя.

Луна вагалася.

Вона рідко відвідувала великі компанії, вечірки, гучні зборища. Її світ був інакшим — затишні вечори з книжкою, спокійне світло лампи, м’яка музика десь у навушниках. Виховання в їхній родині завжди було суворим, навіть трохи академ

ічним.

Її мама — вчителька англійської — наполягала на дисципліні й послідовності.

 Тато — колишній викладач історії, нині директор коледжу — мав високу планку для всього: і для її успіхів, і для її поведінки.

З дитинства Луну вчили бути стриманою, розважливою, уникати конфліктів. Бути "правильною дівчинкою". І хоча вона розуміла, що це мали бути добрі наміри, усе ж... це наклало тінь. Змушувало тримати емоції всередині. Мовчати, коли хотілося кричати. Усміхатись, коли хотілося зникнути.

Особливо в таких ситуаціях.

— Я не знаю, Дарино, — зітхнула вона. — Батьки… та й вечірки — не зовсім

моє.

Дарина усміхнулась — ледь, але з тією впевненістю, якої Луні так не вистачало.

— Ось тому ми й підемо, — сказала вона. — Це буде наш маленький, секретний спосіб видихнути. Просто бути. Без оцінок, без очікувань. Ти ж знаєш, як воно — коли навколо занадто тихо, думки тільки наростають. А там, у натовпі… ми будемо наодинці. Тільки ти й я. Без шуму в голові. Обіцяю.

Луна подивилася на подругу. У голосі Дарини була щирість.

 Спокійна, тиха підтримка — не нав’язлива, не гучна. Як руки, простягнуті крізь натовп.

І хоч усередині ще жевріла тривога, Луна кивнула. Повільно.

— Добре. Але якщо там буде гучна музика — я ховаюся за в

азон.

— А я заховаюсь разом з тобою, — підморгнула Дарина. — І ми перетворимо цю вечірку на наш маленький притулок.

Луна зважилася.

Можливо, Дарина мала рацію. Їй справді потрібно було трохи відволіктись. І, головне — виговоритись.

Вони швидко забігли до Дарини додому, переодягнулися у щось зручніше, легше, ніби змінюючи не тільки одяг, а й настрій, і вже за кілька хвилин йшли вулицями, що поволі переходили з денного світла у м’яке вечірнє сяйво.

Місто розсипалось довкола — у вогнях, розмовах перехожих, шелесті дерев і віддаленому музикуванні десь із відкритого вікна.

По дорозі дівчата говорили — щиро, легко, часом зі сміхом. Вони згадували вчорашній інцидент, обговорювали свіжі шкільні плітки, списки до майбутніх іспитів, нові зачіски вчителів і те, як дивно іноді складаються обста

вини.

Луна ловила себе на думці, що розмова з Дариною — її вірною, розважливою, трохи безстрашною подругою — потроху витягує її з напруги. Наче вона крок за кроком розкладає образу на частини. І ті, замість того щоб боліти, повільно розчиняються в повітрі.

Але думки…

Думки про Кирила — про його погляд, зніяковілі слова, про ці ромашки, зібрані власноруч — ще не відступали.

Та ще більше — погляд Аліни.

Той злий, холодний, наче натягнутий тетивою. Вона не крикнула, не зробила нічого, але її мовчання було дзвінким, як натиск.

 Луна знала: це ще не кі

нець.

Навіть у цій теплій, дружній розмові, навіть у м’якому світлі ліхтарів, її свідомість час від часу здригалася від тієї тіні.

Але вона йшла далі.

 І в кожному кроці поруч із Дариною — було щось, що давало сили.

 Щось схоже на перший крок до свободи. 

Нарешті вони підійшли до будинку, з якого вже лунала музика й долинали веселі голоси.

 Вечірка почалася.

Щойно Луна з Дариною переступили поріг, їх накрила хвиля звуків: гучна музика вібрувала в повітрі басами, у які впліталися сміх, уривки розмов і стукіт склянок. Приміщення купалося в приглушеному світлі — всюди мерехтіли гірлянди, кольорові лампочки кидали химерні тіні на обличчя й стіни, а запах піци й солодких напоїв створював ілюзію безтурботного

свята.

Для Дарини, яка почувалася на таких вечірках, як риба у воді, усе це було природним і навіть приємним. Вона одразу ж усміхнулась, кивнула кільком знайомим і майже ковзнула в ритм простору.

А от Луна…

 Луна відчула себе так, ніби випадково опинилася в кадрі чужого фільму.

Її очі бігали по кімнаті, шукаючи щось знайоме, безпечне. Тіло напружувалося — кожен різкий рух, голос, зіткнення плечем були наче маленькі струси. Вона відчула себе малою, трохи розгубленою — мов хтось узяв її звідти, де все зрозуміло, й кинув у яскраве, шумне “не її”.