2 розділ

Фізкультура завжди була моєю маленькою особистою трагедією. Я, м’яч і публічне приниження – нерозлучне тріо. Проте сьогоднішній день перевершив усі мої найстрашніші уявлення.

На сусідньому майданчику грали у волейбол. Капітан баскетбольної команди, той самий Кирило, як завжди, виглядав впевнено і трохи надто захоплено грою. Його команда галасливо підтримувала один одного: крики, стрибки, сміх – усі ці звуки перетворювали ігровий майданчик на справжнє свято. А я лишалася спостерігачкою здалеку, час від часу підсовуючи погляд на нього.

І саме в ту мить, коли я ненадовго відвернула погляд, сталося…

— Приймаааай! – пролунав голос.

Я ледве встигла обернут

ися.

БАМ.

М’яч, ніби заряджений особистою образою, влучив мені прямо в голову. Спершу з’явився спалах, потім – темрява, а звук удару лунав не як грім, а як несамовита образа від самого неба.

Я сіла на землю. Принаймні, так мені здалося.

 Може, впала.

 А може, приземлилася з гідністю.

 Хоча навряд.

— О, чорт! — почувся голос. Чоловічий. Знайомий.

 Той самий.

Переді мною опустився Кирило — високий, схвильований, і, здається, трохи розгублений.

— Ти… ти в порядку? — Він уже тримав мене за плечі, як дитину, яку випадково збили санчатами

на гірці.

— Я… мабуть? — прошепотіла я, хоча не була впевнена, що це справді прозвучало вголос.

— Я тобі влупив… Боже, пробач! Я не бачив, ти... — він різко підвівся, мов сам злякався власних слів. — Я зараз тебе відведу до медсестри. Можеш іти?

Я кивнула.

 Це було радше відчайдушне "ага", ніж впевнене "так".

Наступної миті ми вже йшли разом — я ледве трималася на ногах, а він йшов поруч, обережно підтримуючи мене за руку. Ніби я була зроблена зі

скла

Погляди. Вони були скрізь.

 Увесь його клас проводжав нас очима.

 І серед них — Аліна.

 Її погляд я відчула ледь не шкірою. Він був гострий, мов крига. І в ньому жевріла ревність, навіть якщо вона ще не встигла це усвідомити.

Кабінет медсестри зустрів нас тишею й легким запахом медикаментів.

 Жінка з добрими очима, в білому халаті й втомленою усмішкою, з’явилася в дверях.

— Що трапилось, діти? — запитала вона, дивлячись на мене.

Кирило швидко пояснив:

— Я випадково вдарив Луну м’ячем під час уроку фізкультури.

Медсестра посадила мене на кушетку й обережно оглянула плече.

— Так, тут буде невеликий синець, — сказала вона, торкаючись місця удару. — Але нічого страшного, кістки цілі. Зараз прикладемо щос

ь холодне.

Вона дістала з холодильника маленький пакетик із льодом, загорнула його в м’яку тканину й подала мені.

— Потримай так хвилин п’ятнадцять-двадцять. Біль має стихнути.

Я кивнула й приклала лід до плеча. Було трохи боляче, трохи соромно й трохи дивно — сидіти отак із розпатланим волоссям, у спортивній формі, під лампами кабінету… а поруч — він.

Кирило стояв поряд.

 Вираз провини все ще не сходив з його обличчя.

— Вам не потрібно було мене сюди нести. Я могла б дійти сама, — тихо сказала я, більше для себе.

— Нічого, Кирило вчинив правильно, — посміхнулася медсестра. — Завжди краще перестрахуватись.

Кирило ледь полегшено зітхнув. Його погляд зустрів мій.

— Як ти себе п

очуваєш?

— Вже краще, — відповіла я, і, здається, навіть посміхнулася очима. — Дякую, Кириле.

Але перш ніж ця мить встигла стати затишною, я відчула… погляд. Як промінь лазера, направлений просто в потилицю.

Аліна.

 Навіть якщо її не було в кабінеті — я знала, вона десь неподалік.

Кирило, ніби вгадав мої думки, озирнувся на мене й запитав:

— Я ж точно потрапив у голову?

— Ще б пак, — посміхнулась я краєчком губ. — Точність — завидна.

Він розсміявся. Справжньо. Легко, щиро.

І в цю мить мені, цілком серйозно, захотілося

 вдаритись головою ще раз.

Луна сиділа мовчки, тримаючи лід на плечі. Біль поступово відступав, лишаючи по собі тьмяний слід — фізичний і не тільки. Вона відчула, як її обличчя повільно серйознішає. Поглянула на Кирила, який досі стояв поруч — тривожний, напружений, мов хлопчик, що випадково зламав чуж

у іграшку.

І, незважаючи на його допомогу, турботу й розгубленість в очах, Луна тихо, але твердо сказала:

— Але я все одно на тебе ображена.

У коридорі щось гупнуло, десь за стіною сміялись учні — а між ними в кабінеті стояла тиша, як тонкий лід на воді.

Її очі трохи розпливалися — від напруги, втоми, можливо, й від того, що не хотіла, щоб він бачив зайвого. Біль стихав, холод витягав його з тіла, але осад лишався. Не від удару. Від самого факту.

“Ображена? А як інакше?” — подумки промовила вона до себе.

Це був не просто м’яч.

 Це була необережність.

 Це було відчуття, що її не помітили. Знову.

Кирило стояв, винуватий, мовчазний, і вона бачила це — щире каяття в очах, зніяковіле, трохи дитяче. Але… цього було недостатньо. Не в цю мить. Не коли всередині ще билося розча

рування.

Вона сиділа, стискаючи тканину з льодом, і думки билися одна об одну:

“А якщо б це було щось серйозніше?”

 “А якщо б він і справді не звертав уваги?”

Її серце стискалося. Вона не хотіла бути драматичною. Вона знала, що це випадковість. Але образа — сильніша за раціональність.

“Я ж не іграшка, щоб у мене м’ячами жбурляти…”

 “Я теж тут. Я — не тінь.”

І в цій тиші її мовчання було відповіддю.

 Справжньою, не прикрашеною.

Не для того, щоб покарати.

 А щоб він зрозумів.

 Не просто вибачився — а відчув, наскільки це було неприємно. І страшно. І самотньо.

І хоч вона знала: завтра все, мабуть, стане на свої місця — сьогодні їй потрібно було, щоб хтось побачив її справжню. Ту, яка сидить із льодом на плечі й відмовляється ховатись за “та нічого