Розділ 1

— Хто це?

 — Без поняття. Мені самому цікаво.

 — То напиши.

 — А що?

 — Та хоч “Привіт. Ти хто?” — і ржачний смайлик постав.

 — Ага. А раптом якась тітка?

У роздягальні стояв напівтемний присмерк, розбавлений мерехтінням старої люмінесцентної лампи й розпеченим повітрям, в якому плавали залишки парфумів, спортивного гелю і нескромних переможних жартів. Хлопці сиділи на лавках, хто в рушнику, хто ще в формі, хтось уже з бутербродом у руці. Баскетбольне тренування закінчилось, але адреналін не розвіявся — він тільки змінив форму: тепер це була хвиля хіхікання і під

колів.

— Додай, додай, — підбурював Андрій. — “Пампушка 💋” — ідеально. Її так навіть у паспорті можна записати.

— Ну ви й дурні, — пробурмотів Кирило, але палець уже тягнувся до контакту. Він відкрив список, і...
Контакт уже був.
Вже створений.
Вже підписаний.

"Пампушка 💋".

Вона була онлайн.

Кирило застиг. Брови підтягнулись, кутик рота смикнувся.

— Ем… Я її не додавав, — сказав він повільно.

— Ага, — протягнув Сава. — Типу вона сама себе записала тобі в телефон?

— Ні, серйозно. Я б таке ім’я точно запам’ятав.

Андрій зазирнув у телефон, роззявив рота:

— Ну… це вже не просто жарт. Це… містика з підтекстом.

— І що мені їй написати?

— Ну… почни з компліменту. Або з тупого жарту. Щоб зняти напругу. І постав того смайла — ти знаєш якого.

Кирило зітхнув, поглянув ще раз на статус:

“онлайн”.
“Дивиться ваш профіль”.

— Та пішло воно, — пробурмотів він собі під ніс і швидко набрав:

Привіт. А як тебе звати? У тебе смішний авік 😅

Натиснув "відправити". У горлі — сухо. В роздягальні — тиша. Навіть Андрій завмер.

Спливають три крапки. Хтось набирає відповідь.

“Ти ж мені випадково написав…”

Кирило аж зіщулився. Слова виглядали буденно, навіть трохи байдужо. Але… чомусь холодком пробігло спиною.

Хлопці з вибухом зареготали, аж хтось вдарив рукою по лавці, інший згріб рушник із голови, як корону, й театрально вигукнув:
— Ну, все, Кирюха, тримайся! Це або кохання, або зливка!

Кирило лише знизав плечима й усміхнувся куточком рота. Наче все йшло як завжди — дурні жарти, нічна роздягальня, вологе повітря, що пахло потом і перемогою. Але це повідомлення — воно чомусь зачепило. Не емоційною глибиною, не загадковістю — а простотою.
Невимушеністю.
Теплом.

"Ну так вийшло :) А тепер уже не випадково.
А ти чого онлайн о 23:17? Несеш вселенське добро?"

— Несу, ага, — пробурмотів він собі, вбиваючи пальцями відповідь.

"Воно само лізе. А я просто в капцях стою і притримую двері."

Посміхнувся. Не чекав відповіді. І не хотів одразу зривати покривало загадки. Була якась насолода в тому, що він нічого не знає. Жодного аватару — лише рожева тінь за склом месенджера. Жодних банальних "привєт як справи" чи "самі з паралельного". Просто обмін рядками — як у листах, що випадково впали в чужу поштову скриньку, але виявились цікавими.

“Пампушка 💋” написала знову:

"Я просто люблю тишу. Її важко зловити вдень."

І це було… несподівано.
Не те, чого чекаєш о 23:17 від контакту з серцем імені у вигляді поцілунку.
Не хіхоньки, не “скинь свій інст”, не “ти норм”.
А справжня тиша — та, що проходить поміж рядками.

Кирило завмер. Пальці зависли над клавіатурою. Він міг би знову пожартувати. Міг би спитати, хто вона. Але чомусь не захотілось. Хотілось… не зруйнувати.

— Ну що, авантюра? — поцікавився Андрій, який досі не випускав тему.

Кирило повільно поклав телефон у кишеню, наче заховав щось крихке.

— Здається, я щойно почав переписку з кимось цікавим.

Регіт знову прокотився роздягальнею.
Хтось жбурнув рушник у стіну, хтось із хлопців підхопив ритм стукотом по лаві. Але Кирило вже не слухав.
Його свідомість була не тут. Вона трималась за ці п’ять слів:

"Я просто люблю тишу."

Луни

"Ти ж мені випадково написав…" — пальці самі набрали ці слова, хоча серце шалено калатало.
Мій “ржачний” аватар — старенький малюнок лисички, яка намагається дістати зірку з неба. Не знаю, навіщо я його поставила. Просто колись сподобався, і так лишився. Зазвичай мене ніхто не помічає. Я не з тих, хто світиться. Мені добре в тіні — спостерігати, слухати, помічати дрібниці.

Тому коли на екрані з’явилось:
“Привіт. А як тебе звати? У тебе смішний авік 😅”
— моє серце зробило сальто.
Ім’я відправника було невідоме, але номер… я його вже бачила. Саме з нього мені писали сьогодні зранку, коли я заходила в соцмережі. І це теж був “привіт”. Звичайний, простий, але чомусь не забувся.

Я сиділа вдома, закутана в плед, слухала, як дощ стукає по вікнах, і читала чергову книгу. Мій вечір — мій маленький світ, де панує спокій і тиша. І раптом — це повідомлення.

"Ну так вийшло :) А тепер уже не випадково.
А ти чого онлайн о 23:17? Несеш вселенське добро?"

Я посміхнулась. “Несеш вселенське добро?”
Це було так… неочікувано. Не схоже на те, що пишуть хлопці з нашої школи. Не “шо робиш”, не “фотку скинь”, не “вийдеш сьогодні?”.
У цих словах було щось іронічне, але тепле.
Він не знає, хто я. І це мені подобається. Жодного тиску. Жодних очікувань. Просто… обмін думками.

Я не довго думала над відповіддю.
Просто написала:
“Я просто люблю тишу. Її важко зловити вдень.”