Порада Заріни звучала в її голові, наче мантра: "Думай про Андрія. Він – твоє сьогодення, твоє майбутнє, батько твоєї дитини." Але відігнати нав'язливі думки про Саші виявилося набагато складніше, ніж вона собі уявляла. Його повідомлення засіяло в її свідомості зерно сумніву, яке тепер проростало, отруюючи її спокій.
Дні минали у виснажливій боротьбі із самою собою. Вона намагалася зосередитися на підготовці до магістратури, на майбутніх планах з Андрієм щодо дитини, але образ Саші вперто виринав у її думках. Вона згадувала їхні спільні моменти, ті перші, п'янкі відчуття кохання, і на мить їй здавалося, що вона знову та молода, безтурботна дівчина, для якої Саші був цілим світом.
Але потім реальність боляче повертала її до сьогодення. Вона дивилася на Андрія, на його щиру турботу, на його безмежну радість від очікування дитини, і почуття провини стискало її серце. Як вона могла навіть думати про іншого, коли поруч був такий вірний і люблячий чоловік?
Страх перед тим, як Андрій відреагує на правду, паралізував її волю. Вона знала його емоційний характер, його вразливість, особливо коли йшлося про довіру. Минуле залишило на його серці глибокі шрами – зрада колишніх жінок була для нього незагоєною раною. Як сказати йому, що чоловік з її минулого знову з'явився на горизонті, загрожуючи їхньому спільному щастю?
Вона ретельно обмірковувала кожне слово, кожну інтонацію, але так і не могла знайти підходящого моменту, щоб відкритися. Їй здавалося, що будь-яке її зізнання стане вибухом, який зруйнує все, що вони так старанно будували. Тому вона продовжувала мовчати, ховаючи свої тривоги за напускною байдужістю, що лише посилювало підозри Андрія.
Ночами їй снилися уривчасті сни, де перепліталися обличчя обох чоловіків, де майбутнє здавалося туманним і невизначеним. Прокидаючись, вона відчувала лише втому та роздратування від власної нерішучості. Вона розуміла, що ця внутрішня боротьба рано чи пізно має завершитися, що їй доведеться зробити вибір і понести за нього відповідальність. Але як знайти правильний шлях, коли серце тягне в один бік, а розум наполегливо вказує на інший?
Зволікати більше неможливо. Заради дитини, заради її спокійного розвитку, заради власного фізичного та емоційного стану, вона мусить прийняти рішення. Вона повинна розібратися зі своїм минулим, щоб мати змогу спокійно дивитися у майбутнє. Вона повинна бути чесною з Андрієм, щоб їхні стосунки мали шанс на подальше існування.
І хоча страх перед невідомістю все ще стискав її серце, у ній зародилася нова рішучість. Вона більше не дозволить своїм сумнівам та нерішучості керувати її життям. Заради дитини вона знайде в собі сили зробити цей складний вибір, якою б болісною не була правда.
Її щойно знайдену рішучість – діяти заради дитини, розібратися з Олександром або ж наважитися на складну розмову з Андрієм – вмить розбила телефонна вібрація. Незнайомий номер на екрані викликав миттєве передчуття біди. Один короткий дзвінок, тривожний голос на іншому кінці дроту, і світ навколо неї знову похитнувся. "Ваша мати… терміново… лікарня…"
Ноги стали ватяними, а повітря в кімнаті ніби згусло. Всі думки про Олександра, про Андрія, про її власну невизначеність миттєво відійшли на другий план, затьмарені жахливою звісткою. Мама. Найближча людина, її опора, її порадниця. У лікарні. Терміново.
Паніка холодною хвилею захлеснула її. Вона судорожно намагалася зібрати думки докупи, згадати останню розмову з мамою, чи скаржилася вона на щось? У голові безладно крутилися тривожні образи.
Вона машинально схопила ключі, телефон, намагаючись діяти швидко, але руки її тремтіли. Повідомлення Олександрові так і залишилося ненаписаним. Слова, які вона так довго підбирала для Андрія, застрягли в горлі невимовленим криком жаху. Зараз існувало лише одне – її мати.
Дорогою до лікарні вона ледве стримувала сльози. Страх за маму змішувався з почуттям провини за власні егоїстичні переживання. Як вона могла так зациклюватися на своїх любовних трикутниках, коли насправді важливі речі були зовсім поруч?
У приймальному відділенні панувала метушня та тривога. Очікування тягнулося нескінченно довго. Кожна секунда здавалася вічністю. Вона сиділа, вчепившись руками в край стільця, і молилася. Молилася за маму, за її здоров'я, за те, щоб усе обійшлося.
У цей момент усі її плани, усі її внутрішні боротьби втратили свою значущість. Саша і Андрій здавалися далекими постатями з іншого життя. Зараз у її всесвіті існувала лише її мати, і її стан став головним, єдиним, що мало значення.
Коли нарешті з'явився лікар і повідомив перші новини – не завжди обнадійливі, але даючи надію – вона відчула слабке полегшення, але й усвідомлення нової відповідальності. Тепер її сили були потрібні не лише її майбутній дитині, а й її хворій матері. Особисті проблеми відійшли на другий план, поступившись місцем нагальній потребі бути сильною заради найближчих людей.