Пролог

Полоцьк, літо 962 року.

Вечірнє небо над Полоцьком затягнуло важкими, свинцевими хмарами, що сповіщало про наближення грози. У княжому теремі на високому дитинці панувала напружена тиша, яку порушувало лише важке дихання княгині Всеслави та притишені, тривожні голоси повитух.

Князь Рогволод сидів на лаві біля дубового столу. Його могутні плечі були скуті напругою, а пальці міцно стискали руків'я скандинавського сакса. Десь там, за полотняною завісою, вирішувалася доля не просто його дому, а самого князівства, що стояло на роздоріжжі між дикими лісами, північними морями та жадібними поглядами південних князів.

Завіса різко здригнулася, і звідти виступила стара повитуха-фінка з світлоблакитними очима. На її руках, сповита у шовкове світле полотно, кричалало маленьке дитя, з світло русим пушком на голівці  .

— Дівчинка, княже, — прохрипіла жінка, простягаючи немовля. — Народилася зі спалахом першої блискавки.

Рогволод підвівся, важко ступаючи по підлозі. Він узяв маля однією рукою, дивлячись у її темні, широко відкриті очі, в яких уже читався майбутній незламний норов.

— Вона занадто голосна для жінки, — буркнув князь, але в кутиках його губ промайнула тінь поваги. — Нехай буде Ragnheiðr. Рогнеда. Та, що радить у битві. Вона народилася з вогнем у крові. Слов'янські князі ще тремтітимуть перед її ім'ям, коли прийде час укладати союзи.

Він жорстко повернув дитину назад повитусі й уже хотів відвернутися до вікна, як з-за завіси знову долинув тонкий, чистий, мов дзвіночок, плач. Стара здивовано туди й назад перекинула погляд, а потім знову зникла у напівтемряві.

Минула година, перш ніж жінка вийшла вдруге, притискаючи до грудей ще одну малечу — меншу, тихішу, зі світлим золотавим пушком на голівці.

— Двійнята, — шепнула чаклунка, ледь стримуючи тремтіння в голосі. — Друга прийшла слідом, коли місяць торкнувся верхівок сосен.

Рогволод застиг. Його брови зійшлися на переніссі. Дві доньки замість одного сина-спадкоємця у такий тривожний час — це здавалося йому поганим знаком від могутніх старих богів.

— Друга... — голос князя звучав сухо, як кора сосни. — Мені не потрібні зайві роти в дружинній світлиці. Назви її Ragnfriðr. Рангфрід. Що, означає улюблена богами. Буде сидіти в теремі біля веретена та молитися богам, поки сестра вершитиме великі справи.

Він різко розвернувся і вийшов геть із хороми, грюкнувши важкими дубовими дверима, за якими гула темна ніч і шуміла стрімка Двіна.

Тим часом усередині світлиці знеможена Всеслава ледь чутно покликала:

— Піднесіть мені другу... мою маленьку.

Повитуха обережно поклала світловолосе немовля на груди княгині. Всеслава пригорнула крихітне тіло, відчуваючи, як тепла хвиля розливається по серцю. Вона погладила дитину по м'яких золотавих пасмах і гірко посміхнулася, згадуючи холодні слова чоловіка.

— Ragnfriðr... чужинецьке, надто могутнє ім'я для такої маленької ніжної душі, — шепнула княгиня, притискаючи дівчинку все ближче. — Але ти не будеш тією, що мовчки ховається в кутках. Твій батько дав тобі складну долю, а я дарую тобі душу цієї землі. Ти будеш Радою. Моєю порадою, моєю тихою радістю і силою, що переживе будь-які бурі. Запам'ятай цей день, доню: твою сестру кликатимуть долею та мечем, а ти станеш тим вогнищем, яке збере те, що від нас залишиться.

***

А за сотні верст на південь, у цей самий час, на княжому дворі у Києві, юний Володимир, якому виповнилось лише 8 років , дитя полоненої княжни і невільниці, вперше в житті тримав у руках в деревяний меч, слухаючи суворі настанови дядька Добрині.

Ніхто з них — ні новонароджені сестри на берегах Двіни, ні майбутній володар Києва — ще не відав, яке пекельне полум'я спалить їхнє спільне майбутнє, коли прийде їхній час.