Розділ 24

Розділ 24

Нарешті перехід, що тривав більше двох місяців, завершився. Знову можна було спати на ліжку й під дахом. От тільки прибули вони сюди не заради відпочинку.

Володимир наказав усім тримати вуха відкритими та прислухатися до того, про що говорять у шинках і на вулицях. Сам же почав шукати того, хто погодиться провести їх до Шангрі-Ла. Тільки до кого б він не підходив, усі або й справді не знали, як дістатися легендарного міста, або просто робили вигляд, що не знають.

Володимир добре бачив по енергетиці, коли йому казали неправду.

Але що він міг зробити?

Звинуватити людину в брехні?

А за що? Хіба йому хтось тут був чимось зобов'язаний? Хіба хтось повинен був підкорятися йому та розповідати те, про що розповідати не бажає?

Ні.

Не існувало жодного закону, який зобов'язував би місцевих допомагати чужинцям у пошуках легендарного міста.

Володимир був розгублений і відверто не розумів, що йому тепер робити.

Подолати майже сім тисяч кілометрів.

Переплисти море.

Йти горами.

І, майже досягнувши мети всієї цієї подорожі, зустріти перепону у вигляді простого людського небажання допомогти йому зробити цей останній крок.

Виручила випадковість.

На третій день Володимир усе ще обходив крамниці, шинки та торгівців на ринках, сподіваючись нарешті знайти провідника або бодай людину, яка погодиться вказати на такого.

Проходячи повз північні ворота, йому довелося зупинитися, пропускаючи декілька критих возів, які саме виїжджали за місто.

Коли вже можна було рушати далі, Володимир застиг на місці.

Північні ворота. Ті, через які вони сюди потрапили. 

Саме цей шлях вів до Хотану.

І більше жодного міста, жодного поселення на півтори тисячі кілометрів. А навантажені вози аж ніяк не встигнуть подолати такий шлях за пару місяців, доки по плато взагалі можна буде подорожувати.

Для вершника таке ще можна було припустити.

А от для груженого воза — вже ні.

Володимир пройшов за возами крізь ворота.

Те, що він побачив, остаточно довело: до Хотану тут точно ніхто не збирався.

Десятки возів і сотні тварин.

Корови, вівці, кози...

Тут збирався чималенький караван, який у жодному разі не встигне дістатися Хотану.

Повірити, що ці люди не знають, куди саме зібралися?

Ні, у таку дурницю Володимир не вірив.

А от у те, що цей караван іде зовсім не до Хотану, — запросто.

От тільки, крім Хотану, в цьому напрямку не було більше жодного населеного пункту.

Жодного...

Крім легендарного Шангрі-Ла. Того самого, до якого ніхто з місцевих «не знав дороги».

До озера Манасаровар звідси було близько дев'ятисот кілометрів. Караван із худобою може долати за день п'ятнадцять-двадцять кілометрів. Тобто строк у два місяці якраз точно лягав у графік руху до Шангрі-Ла.

Володимир посміхнувся.

Не знайшлося, значить, провідника для його загону в Лхасі... Що ж, цілий караван буде аж ніяк не гірше за одну людину. А що, слідуючи за ними, вони усе ж таки потраплять до Шангрі-Ла, він уже не сумнівався.

Володимир одразу зв'язався з Дімитрієм і наказав терміново готуватися до тривалого переходу. Доки він повертався до кечжаню, в якому вони зупинилися, його дружинники, не шкодуючи грошей і не торгуючись, закуповували провізію, якої мало вистачити на пару місяців — ще й із добрим запасом.

Щойно загін виїхав за ворота, вони приготувалися чекати, доки караван остаточно сформується та рушить у дорогу.

Від каравану відділився чоловік у добротному одязі й поспішив їм назустріч.

Володимир із посмішкою дивився на того, хто наближався. Він добре його пам'ятав. До Лобсанга Тензіна, відомого в Лхасі караванщика, він підходив одним із перших.

Лобсанг тоді уважно його вислухав, співчутливо похитав головою, мовляв, так, є таке легендарне місто десь у горах. Але звідки йому, простому караванщику, знати, як дістатися до цієї легенди?

Ага...

Простий караванщик.

Маг без медальйона, приховує власні можливості. Так само, як і його люди. Оболонка Лобсанга була напрочуд непогано розвиненою. До третього рангу, за мірками Володимира, той ще не дотягував, але другим володів упевнено.

У Руському королівстві цей «простий караванщик» цілком міг би претендувати на звання майстра. Та й магічних речей при ньому було чимало.

І от тепер Лобсанг Тендзін, практично не приховуючи невдоволення та занепокоєння, поспішав до Володимира.

— Бароне Вірний, я би хотів розуміти, що означає поява вашого загону поряд із моїм караваном! Чи не задумали ви чогось проти нас?

— Шановний Лобсанге Тендзіне, що ви, що ви! Жодного злого умислу навіть і в гадках не маємо. Просто так вийшло, що провідника до Шангрі-Ла, якого ми тут, у Лхасі, шукали, так і не вдалося знайти.

Володимир показово важко зітхнув.

— Тож і вирішили самі податися на пошуки. Ну а якщо наш шлях буде просто збігатися... Не беріть собі до голови. Випадковість, не більше того...

Володимир зі сміхом в очах дивився просто у вічі старшого караванщика.

Ситуація й справді була кумедною.

Лобсанг розумів, що Володимир здогадався, куди прямує його караван.

Володимир знав, що караванщик усе зрозумів.

І при всьому цьому Лобсанг Тендзін не міг нічого зробити, щоб завадити загонові Вірного. Так, він був людиною в Лхасі відомою. І якби звернувся до влади, скоріше за все, загін справді затримали б.

От тільки ані Володимир, ані його люди нічого протизаконного чи бодай просто поганого не накоїли. Тобто затримати їх могли максимум на декілька годин.

Не більше.

А що таке декілька годин для загону вершників, яким треба наздогнати караван, що жене за собою стада худоби?

Нічого.

Таким чином можна було лише остаточно зіпсувати й без того натягнуті відносини. Отже, цей варіант теж відпадав.