Розділ 22

Розділ 22

Після Хіви їхній шлях лежав до Бухари. З одного боку — якихось неповних чотирьохсот кілометрів по прямій. От тільки не існує в пустелі прямих доріг. Надто сильно вони залежать від оазисів чи бодай колодязів. І шлях одразу збільшувався майже вдвічі.

Звісно, у загону Вірного із собою були артефакти, що самі збирали воду просто з довкілля, та й самі маги могли це робити. Тільки від цього стоянки просто посеред пісків комфортнішими не ставали. Ні, краще вже ночівлі на бодай якось облаштованих місцях. А такі за десятки століть зробили по всьому Шовковому шляху.

Володимир їхав і розмірковував.

Зараз уже був липень дві тисячі сто п'ятнадцятого року. Із баронства вони виїхали у квітні чотирнадцятого — більше року тому. Хіва, по суті, була лише половиною шляху.

Три тисячі кілометрів уже пройдено, і ще трохи більше залишалося подолати. А попереду їх чекали лише гори та пісок.

І знову пісок та гори.

Коли загін дістався Бухари, тут на них чекала несподіванка.

На воротах перепитали, хто вони такі й що саме збираються робити в їхньому місті. По суті, те саме, що й завжди в усіх містах на шляху. Тільки мови змінювалися від країни до країни.

От тільки щойно Володимир сказав, що він барон Вірний, який подорожує зі своєю дружиною, усе змінилося. Черговий попросив зачекати хвилинку, а його напарник майже бігом поспішив до приміщення караулки. А вже за декілька секунд звідти так само поспіхом вийшов, судячи з більш добротного спорядження, їхній старший.

— Щодо вашого загону є чіткі вказівки. Зустріти з усією пошаною та провести до палацу. Там уже все готово, щоб прийняти таких поважних гостей.

Сказати, що Володимир та його люди здивувалися, — це нічого не сказати. Було незрозуміло, як про них дізналися і чого саме бажають. А те, що чекали саме на них, сумнівів не викликало. Володимир перепитав, чи дійсно чекають на барона Вірного та його людей.

— Саме так. Вказівки чіткі й цілком однозначні. Зустріти барона Вірного з королівства Руського та його супровід.

Загалом можна було повірити, що на Русі є ще один рід із прізвищем Вірний. Але те, що представник цього роду опиниться більш ніж за дві тисячі кілометрів від кордону рідних земель, саме тут і саме зараз, уже аж ніяк не вірилося. Залишалося прослідувати за провідником і вже на місці в усьому розібратися.

У палаці для них виділили цілий поверх південного крила. З обслугою — із працівників та рабів. Навіть запропонували своєрідний огляд, де кожному було запропоновано обрати по парі рабинь для втіх.

Усе стало на свої місця лише ближче до вечора. До виділених Володимиру покоїв завітав сам мірза Фарух.

Мірза Фарух був не аби ким, а самим кушбегі еміра Музаффара — тобто головним радником правителя Бухарського емірату.

Тоді Володимир і дізнався, що за останній місяць зі сторони Хіви пройшло три великі каравани та декілько менших.

І щоразу до Бухари приходили новини про те, що в Хіві змінився хан, а головне — там було викрито численний ковен чаклунів, до якого входили високопосадовці. Сама по собі інформація про такі події, не могла не зацікавити правителя Бухари. Чаклуни та відьми — надто серйозна загроза, щоб нею нехтувати. Тож те, що сусіди викрили й позбулися цієї загрози, було само по собі дуже гарною звісткою.

От тільки крім того всі як один стверджували, що врятувати Ільяс-хана та розібратися із загрозою допоміг прийшлий руський барон Вірний. Розповідали, що правитель Хіви називав того братом і поводився з ним як із рівним.

А ще казали, що під рукою того барона не прості воїни, а цілий загін магів. І що такий загін їде не будь-куди, а в пошуках старих Володарів.

Звісно, подібні люди просто не могли не зацікавити вже самого еміра Султан-Шаха Музаффар-хана.

А раз загін вирушив на пошуки драконів, то було зрозуміло, що й повз Бухару вони аж ніяк не проїдуть. Шлях тут був лише один. Тому й був відданий наказ стражі зустріти та провести до палацу шановного барона Вірного та його людей.

Наступного дня відбувся прийом, на якому Володимир подарував еміру захисний артефакт, схожий на той, що ще під час практики він подарував принцу Ігорю. От і згодилася частина тих каменів, які він погодився прийняти від Ільяс-хана.

Ну а далі була історія подорожі від Карпат і аж до Бухари. Звісно, виправлена — де про щось Володимир промовчав, а десь, як і заведено в подібних розповідях, трохи прикрасив.

Після цього відбулося урочисте свято з приводу прибуття до Бухари шановних гостей. Тепер, коли всім було відомо, що вони є магами, запрошені на святкування були всі без винятку. Навіть довелося відмовитися від чергування біля коней та речей. Вперше від початку експедиції. Надто небажаною була б відмова. Надто образливою стала би для господаря.

Забігаючи наперед, треба відмітити, що жодної речі чи монетки не щезло. З цього боку все було саме так, як і має бути з речами гостей. А от про самих чоловіків такого сказати було неможливо.

Володимир подумки багато разів подякував Мірзі Фаруху, а згодом приготував і для нього декілька артефактів. Те, що здалося у перший вечір простою гостинністю, як її тут розуміли, — а саме надання його людям рабинь для втіх — спочатку навіть викликало в загоні німе замішання.

Воїни, виховані у зовсім інших уявленнях про волю, почувалися ніяково від самої думки про живий «подарунок». Та коли з'ясувалося, що самі дівчата сприймають це як буденність і щиро переживають, чим саме не догодили чужинцям, напруга спала. Дружинники почали ставитися до цього так само, як до жінок із шинку, які радо приймають пару срібних монет за прихильність. А це вже не виходило за межі їхнього звичного світу.

Тепер Володимир із посмішкою спостерігав, як на його дружинників оголошено неприкрите полювання.

Два десятки магів-чоловіків. Два десятки чужинців, що несли в собі нову кров далеких земель. Це був ласий приз для багатьох місцевих багатіїв. І хто знає, чи встояли б вони перед жіночими чарами, якби не отой подарунок від кушбегі Фаруха.