Розділ 14

Розділ 14

На четвертий день дороги, вже під вечір, загін дістався чергового містечка. Цього разу це була Коломия. Сонце вже починало хилитися до обрію, і рушити далі означало або розбивати табір просто посеред поля, або ще кілька годин їхати в темряві. Тут же була непогана гостинниця, а отже, вибір був очевидним.

Загалом саме заради таких місць Володимир і повів загін не коронними землями безпосередньо біля Карпат, а дорогою трохи далі від гір. Тут проходили старі торговельні шляхи, якими постійно рухалися каравани, купці та мандрівники. А де є торгівля, там завжди знайдеться й місце, де можна нагодувати коней, самому поїсти та переночувати.

У попередні дні вони робили так само: під вечір знаходили таверну чи гостинницю, розміщували людей і коней, вечеряли, а вранці, поснідавши, знову вирушали в дорогу. Цього разу все теж ішло за звичним планом. Принаймні до сніданку.

Коли трапеза вже добігала кінця, до зали зайшов примітний чоловік. Щоправда, нічого особливого в його зовнішності не було. Вирізняв його хіба що одяг — значно якісніший, ніж носили пересічні містяни, — та перстень на руці. Такий що Володимир упізнав одразу. Схожий на той який був на його власній руці, він засвідчував приналежність до шляхти.

Чоловік без вагань попрямував просто до його столу й зупинився перед Володимиром.

— Остап Лозинський. Радий вітати вас у своєму баронстві, — представився він.

Володимир підвівся з-за столу.

— Володимир Вірний.

— Шановний Володимире, чи не складете ви мені компанію за келихом вина? — місцевий барон жестом указав на сусідній столик, який саме поспіхом накривали працівниці гостинниці.

Володимир ледь помітно всміхнувся. Він чудово розумів: барону Лозинському від нього щось потрібно. Причому настільки сильно, що той не став обмежуватися ввічливим запрошенням через посильного, а особисто прийшов сюди з самого ранку.

— Із задоволенням, — відповів він.

Вони разом перейшли до іншого столу. Сідаючи, Володимир помітив, як Остап на мить затримав погляд на його руці. Власне, сумнівів щодо причини цієї зустрічі й без того майже не залишалося. Але тепер усе стало остаточно зрозуміло.

На руці Лозинського був лише один перстень — баронський. У Володимира їх було два. Перший також засвідчував шляхетний статус. Другий же говорив про дещо значно важливіше: його власником був не просто барон, а маг. Схоже, місцевому володарю магічна допомога була потрібна позаріз.

— Володимире, чесно кажучи, ваша поява для мене — справжня манна небесна. Я вкрай потребую вашої допомоги.

Володимир лише поглядом запропонував йому продовжувати.

— Позавчора з Холмового… Це моє село біля самих гір. Так ось, звідти прибув гонець із проханням про допомогу. До села вийшла магічна рись. Спочатку задрала корову, а потім справа дійшла й до людей. Загинув хлопчик-пастух.

Барон на мить замовк, важко зітхнувши.

— Черговий на воротах побачив, що сталося, і підняв тривогу. Відтоді село фактично на облозі. Ворота зачинені, люди поховалися по домівках. Усі роботи за частоколом зупинилися. Там залишилася худоба, поля ніхто не обробляє… Добре хоч люди, кинувши все, встигли сховатися за стінами.

Остап подивився на Володимира з надією.

— У моєму баронстві немає жодного мага. А відправити туди звичайних дружинників проти магічного звіра… Це все одно що власноруч послати людей на смерть.

— Граф? — перепитав Володимир.

— Гонець одразу поскакав із повідомленням. Але поки він туди дістанеться, поки зберуть загін, поки той загін прибуде сюди…

Лозинський важко зітхнув.

— Не впевнений, що за ці дні все минеться добре.

Володимир чудово розумів занепокоєння барона. Звісно, звірі, що спускалися з гір, були далеко не такими небезпечними, як ті, що мешкали в аномалії чи бодай у прикордонні. Значно менша щільність енергії давала про себе знати. Але небезпека все одно залишалася, і чимала.

Достатньо було згадати, як загинули батьки Ольги Бойко. Вони теж свого часу натрапили на рись. Десяток дружинників і сам барон нічого не змогли протиставити звіру після загибелі Констанції — єдиної магині у їхньому загоні.

Тож тривога Лозинського була більш ніж виправданою. Допомогти йому було не просто правильно — це, по суті, стало доброю традицією в королівстві. Якщо десь з'являвся небезпечний магічний звір, відмовити у допомозі, звісно, можна було. Закон цього не забороняв. Але не факт, що після такого хтось наступного разу захоче подати тобі руку при зустрічі.

Тож питання, допомагати чи ні, навіть не стояло. Звісно, допоможуть. От тільки Володимир не міг не відзначити про себе майже кумедність ситуації в його випадку.

З усією тією підготовкою до походу, з усіма засобами захисту, які він створив для своїх людей та їхніх коней, із тією зброєю й бронею, якими вони були споряджені, для виконання цього завдання цілком вистачило б одного дружинника. Ну, край двох — для підстраховки.

Та вчинити так Володимир просто не міг. Офіційно магом у цьому загоні був лише він. А отже, очолити полювання на небезпечного звіра мав саме барон Вірний.

До того ж рись — не той звір, проти якого ходять сам на сам. Навіть якщо ти маг. Отже, доведеться брати із собою людей. І виходило, що проблема, яка для його загону вимагала буквально краплі зусиль, перетворювалася на повноцінну військову операцію.

Але іншого виходу не було. Варто було Володимиру просто відправити когось із дружинників, і виникла б ціла купа незручних запитань. Звідки у звичайного дружинника такі здібності? Чому він може сам полювати на магічного звіра? Чому барон Вірний узагалі не втрутився?

Ні. Надто багато зайвих пояснень.

— Звісно, ми допоможемо вам із цією проблемою, — нарешті сказав Володимир Остапу.

Барон помітно полегшено видихнув.

Володимир підвівся й повернувся до столу, за яким снідали його дружинники.

— У нас дещо змінилися плани, — повідомив він.