Розділ 12

Розділ 12

Діти потроху звикали жити без батьків.

Звісно, не обходилося без сліз. Без тих самих дитячих «хочу до мами», без ображених схлипувань, без спроб випросити дозвіл повернутися додому хоча б на один день. Дорослі все розуміли. Розуміли, наскільки непростим було для малечі опинитися далеко від найрідніших людей. Але й вибору, по суті, не мали.

Тож залишалося лише одне — зробити все можливе, аби дітям тут було добре.

Маленька баронеса нічим не відрізнялася від інших. Так само плакала. Так само просила маму. Так само час від часу ображалася на весь світ за те, що дорослі чомусь вирішили, ніби їй буде краще саме тут.

А потім минав день.

За ним ще один.

Діти звикали. З'являлися друзі, спільні ігри, маленькі пригоди й нові заняття. Те, що спочатку здавалося чужим і незвичним, поступово ставало їхнім життям.

Та й батьки не забували про своїх дітей. Щойно з'являлася можливість, вони їх провідували. Найважче в цьому плані доводилося Бойкам. Навіть якщо гнати коней щодуху, дорога між їхніми баронствами займала не одну годину. Тому життя Тихона й Ольги поступово перетворилося на нескінченні поїздки.

Приїхали.

Побачили доньку.

Провели з нею день.

Переночували.

А вранці вже знову треба було повертатися до власного баронства, де чекали справи, люди й обов'язки.

Минав день — і знову в дорогу. Лише для того, щоб ще раз обійняти маленьку Ірину, погратися з нею, почути її сміх і переконатися, що з донькою все добре.

Мабуть, більше за всіх часу з дітьми проводив сам Володимир. І справа була не лише в тому, що йому подобалося спостерігати за малечею. Поки що він не мав упевненості, що хтось інший зможе вчасно відрізнити перші ознаки пробудження. Жоден із його магів ще не бачив, як цей процес відбувається у дітей. Володимир міг пояснювати їм теорію, показувати зміни в енергетиці, розповідати, на що звертати увагу, але власний досвід залишався власним досвідом. Тож поки що він просто мусив бути поруч.

А якщо вже майже постійно перебуваєш серед дітей, то сидіти без діла було б справжньою дурістю. Тим більше що вигадувати щось нове Володимиру не доводилося. Ще в минулому житті, задовго до того, як настав час ініціації його власних дітей, була розроблена спеціальна програма раннього розвитку для таких малюків. Потім минали десятиліття. Програму змінювали, доповнювали, випробовували нові методики, відкидали невдалі й залишали ті, що давали найкращий результат.

Тепер Володимир мав перед собою вже не просто готову програму, а досвід багатьох поколінь. Тож звичайні дитячі ігри поступово перетворювалися на навчання. Дітей привчали думати, знаходити нестандартні рішення, запам'ятовувати прості закономірності. Володимир у формі гри пропонував їм спробувати відчути власну внутрішню енергію. Грав у те, хто зможе довше й правильніше дихати. Хто зможе зосередитися, не відволікаючись на сусіда. Хто помітить найменшу зміну навколо себе.

Для самих дітей усе це залишалося веселими іграми. А Володимир знав, що кожна така гра — ще один маленький крок до того дня, коли їхні здібності прокинуться.

До дня, коли магічна оболонка відкриється вперше.

До дня, коли дитині знадобиться все те, чому вона навчилася, навіть не розуміючи навіщо.

От тільки...

З Іриною все було трохи складніше.

Точніше, складніше було з самим Володимиром.

Схожість Ольги Бойко з Мариною знову зіграла з ним злий жарт. Ольга нагадувала йому Марину. Ірина була схожа на Ольгу. А дивлячись на Ірину, Володимир дедалі частіше бачив власних нащадків.

Тих, що залишилися в іншому світі.

І тих, кого більше не існувало разом із самою Землею.

Маленька Бойко з'являлася перед ним — і Володимир на мить бачив непосиду Алісу. Ще зовсім маленьку, задовго до того, як вона стала командиром повітряного флоту Лісокраю.

Ірина могла посперечатися з Орисею через якусь ляльку — і перед його очима раптом виникала Ольга. Не та доросла жінка, яка віддала власне життя заради того, щоб він зміг відправити своє Я крізь десятиліття в минуле. Ні. Зовсім маленька Ольга. Його донька. Та, якою вона була колись.

А потім спогади змінювалися.

Катя.

Аліса.

Ганна.

Знову Катя — але вже з другого життя.

Зоряна.

Дарина.

Ярина — онука від Саші.

Одні за одною вони проходили перед його внутрішнім зором, прив'язані до найзвичайніших дитячих рухів Ірини.

Хтось із них усе ще жив десь там, у іншому світі.

Хтось залишився лише спогадом згорівши разом із Землею.

А когось Володимир ще мріяв побачити. Він знав, що в його родині вже є праонуки. Іноді, дивлячись на Ірину, він мимоволі уявляв і їх маленькими — такими самими безтурботними, такими самими щиро здивованими навколишнім світом.

Це було дивне відчуття. Одночасно болюче й солодке. Наче хтось на коротку мить дозволяв йому знову доторкнутися до життя, яке давно залишилося позаду.

Володимир чудово розумів: Ірина не його рідня.

Вона — донька його друзів.

Не більше.

І не менше.

Він не збирався підміняти їй батька, не намагався забрати її в Тихона й Ольги й навіть не дозволяв собі думати про неї як про власну дитину.

Але й ставитися до неї так само, як до решти дітей, не виходило. Надто багато вона пробуджувала в ньому. Надто багато знайомих рис, рухів і поглядів повертали його туди, куди він поки не міг повернутися сам.

Тож щоразу, коли маленька Ірина знову з'являлася поруч, Володимир мимоволі затримував на ній погляд трохи довше, ніж на інших. І, мабуть, тому приділяв їй трохи більше уваги.

Він знав, що це неправильно. Просто нічого не міг із собою вдіяти.

Час не стояв на місці. Навесні знову прийшла пора відправляти чергову експедицію до прикордоння. І вперше за всі ці роки Володимир мав залишитися вдома.

— Зараз я не можу залишати дітей, — пояснив він Андрію. — Поки що ніхто, крім мене, не може гарантовано помітити початок пробудження. А це означає, що моє місце тут.