Розділ 9

Розділ 9

Прийшло тридцяте вересня, а разом із ним, як і щороку, — свято врожаю. Тож уже завтра настане новий, дві тисячі дев'яносто восьмий рік. Володимир дивився, як його люди святкують та веселяться. На вулицях містечка, яке віднедавна містяни, та й усі у баронстві, почали називати Вірнополем були розставлені накриті столи та лунала музика. Не те щоб Володимир був у захваті. Назва віддавала самозахопленням — тобто тим, чим він ніколи не страждав. Але якась назва й справді вже була потрібна. Хай невеличке, але вже містечко з кам'яними будинками у пару поверхів, а далі воно тільки збільшуватиметься.

Враховуючи традиції, назвати поселення чи містечко на честь господаря земель було цілком природно. От Володимир і махнув рукою: Вірнопіль, так Вірнопіль. Тим більше що інакше його називали Вірноград — тобто так само і теж на слов'янський лад. От тільки сам Володимир дуже добре пам'ятав ще часи Радянського Союзу зі свого минулого життя, а там із подібним закінченням були десятки міст. А до всього, що нав'язувала та країна, у нього й досі залишалися неприємні спогади. Тож хай краще Вірнопіль. І людям подобається, і йому спокійніше.

Від назви містечка думки Володимира перескочили на саме свято та початок нового року. Точніше, на людську впертість із цим пов'язану. 

Чого було варте почати у відомому світі вводити однакове літочислення, знали тільки пращури. Як домовилися рахувати роки від народження Христа?... І це при тому, що сама релігія тут ніколи не відігравала провідної ролі. Та й релігій тих по світу чимало. Але якось за віки зійшлися саме на цьому.

От тільки в різних місцях планети початок нового року рахували по-різному.

Західна Європа, як і колись до катастрофи у його старому світі, розпочинала рік після Різдва Христового — з тридцять першого грудня на перше січня. Східна Європа і Королівство Руське, закінчувала рік святом врожаю, яке тут святкували тридцятого вересня. Ну а в Китаї рік починався аж у лютому.

І це при тому, що сам календар таки узгодили. Кількість місяців і днів у них була однаковою.

Виходила кумедна ситуація. Завтра перше жовтня, а отже, тут, на Русі, розпочнеться новий, 2098 рік. А десь у Римі буде так само перше жовтня, але 2097 року — року, який там триватиме ще до першого січня. І навіть тоді у Пекіні все ще буде той самий 2097 рік. Різниця вносила плутанину, і Володимир сподівався, що настане час і люди нарешті дійдуть згоди й у цьому питанні.

За пару тижнів, як і зазвичай, до баронства навідався Його Високість принц Ігор зі своїми ближниками. Звісно, спочатку він заїхав до Бойків, як і Володимир нещодавно, висловив свої співчуття з приводу загибелі Ольжиних батьків. Ну а потім уже направився до Вірнополя.

Після теплих привітань друзі сиділи на веранді та спілкувалися.

— Ось, як ти й просив.

Ігор передав Володимиру невеличку скриню. Усередині лежав парний артефакт — артефакт зв'язку.

— Тільки, відверто кажучи, не розумію. Річ недешева, а ти й так можеш сам зв'язатися з будь-ким, — принц знизав плечима.

— Так-то не для зв'язку. Принаймні не саме цей артефакт, — відповів Володимир. — Дружина збільшується, походи у прикордоння... Сам я дійсно володію дальньою мислемовою. А що робити, коли зв'язатися потрібно не мені, а зі мною? Або дружинникам між собою чи з баронством?

Ігор засміявся.

— Та я ж і не сперечаюся. Навпаки, саме тому й запитую: який зиск з однієї пари артефактів? Так проблему точно не вирішиш.

— Ну, як і сказав, ця пара не для зв'язку. Я цей артефакт вивчатиму. Впевнений, що розберуся, як ця рослина зберігає аурний зв'язок між своїми частинами. А раз так, то й повторити зможу. А там, дивись, і покращити.

Володимир на мить замислився.

— Бо, відверто кажучи, надто незручно мати не більше одного абонента на зв'язку. А далі все як у прикордонні: окрема кімната на десятки та сотні половинок і постійно людина біля них, щоб передавати повідомлення наступному.

Ігор уважно подивився на друга. Він давно звик до того, що Володимир слів на вітер не кидає. Якщо той каже, що впевнений — майже напевно незабаром така рослина з'явиться і в його баронстві. І начхати він хотів на те, що подібне завдання до нього ставили десятки родів, які володіли Місцями Сили. А рослиною, що зберігала аурний зв'язок, досі володів тільки один рід. Жодному з тих, хто намагався її відтворити, не вдалося зробити того, про що щойно заявив Володимир.

— Ціка-а-во... — протягнув Ігор.

Потім усміхнувся.

— Знаючи тебе, в успіху навіть не сумніваюся. І одразу додам: якщо все вийде, корона із задоволенням купуватиме артефакти зв'язку у тебе. Ну а якщо ти дійсно зможеш їх покращити... Навіть слів немає.

— Не сумнівайся, друже. А щодо торгівлі ще й цим із твоєю родиною — я тільки за.

Володимир посміхнувся і в свою чергу поставив на стіл чималеньку скриню.

— Ярина видасть Матвію все, як домовлялися. А це — особливий товар від мене.

Ігор із цікавістю подивився на скриню.

— Тут зілля, виготовлені з інгредієнтів, взятих у самій аномалії. Тобто значно кращих за ті, що добуваються у прикордонні чи вирощуються у мене в долині.

Ігор одразу посерйознішав. Він добре пам'ятав, наскільки зросли його магічні можливості після використання зілля, яке Володимир колись приготував із древнього монстра. І нехай цього разу інгредієнти навряд чи могли бути настільки ж якісними, порівнювати їх зі звичайними складниками з прикордоння все одно було неможливо. Надто різними були умови, в яких вони росли та жили.

Принц уважно подивився на друга.

— Тобто полювання у прикордонні, кажеш? А інгредієнти як тоді із самої аномалії в тебе опинилися?

— Ну, загалом-то, у прикордонні ми теж непогано пополювали. Скажу більше — поставили базу кілометрів за сорок від кордону.

Принц уважно слухав, уже здогадуючись, що далі почує щось цікавіше.

— Ну а з аномалії... Так це і була моя головна мета. Доки одні полюють, я з невеличкою групою ходив в аномалію. Рослини, тварини, зілля — усе це, безумовно, добре й корисно... Але десяток нових пробуджених у баронстві перекриває все це з лихвою.