Розділ 7

Розділ 7

Минуло майже півтора місяця відтоді, як загін облаштував табір у прикордонні. За цей час колишня галявина змінилася до невпізнання. Жива огорожа вже виросла настільки, що без зусиль стримувала більшість Звірів, рослинна будівля поступово підіймалася над землею, а глибинне коріння все сильніше насичувало навколишній простір енергією. Роботи ще залишалося більш ніж достатньо, проте головне було зроблено.

Тепер Володимир нарешті міг залишити табір.

До самої аномалії він збирався вирушити невеликим загоном — лише п'ятеро воїнів і він. Більшої кількості й не потрібно. Насамперед через нього самого. Перебування в аномалії вимагало постійно відводити від людей її руйнівний вплив, а це потребувало чимало сил. Чим більше людей поряд, тим більшим ставало навантаження на нього самого.

Та й у таборі не можна було залишати надто мало людей. Андрій разом із п'ятнадцятьма дружинниками продовжуватиме облаштовувати постійну базу. Роботи вистачить ще не на один тиждень.

Втім, Володимир чудово розумів: двох магів на подібну експедицію катастрофічно мало. В ідеалі одна добре спрацьована пара мала залишатися в таборі, а ще одна — супроводжувати похід до аномалії. Так було б і безпечніше, і значно ефективніше. Проте забрати більше магів означало майже повністю залишити без них баронство, а цього він дозволити собі не міг.

— Нічого... — подумки заспокоїв себе Володимир. — Якщо все пройде так, як задумано, наступного року буде простіше.

Він розраховував, що п'ятеро воїнів, яких бере із собою зараз, після перебування в аномалії стануть хоча б напівпробудженими. Потім, уже вдома, він зможе спокійно завершити процес і довести їхні оболонки до повноцінного стану. Крок за кроком дружина поповнюватиметься не просто досвідченими воїнами, а справжніми магами.

Та була й інша причина, про яку він не сказав нікому.

Минуло вже майже три роки відтоді, як йому востаннє вдалося поговорити з Мариною. У баронстві вони лише зрідка відчували одне одного. У долині, точніше на плантаціях, що вже стали повноцінними Місцями Сили, вдавалося встановити зв'язок на кілька секунд. Приблизно так само було й тут, у прикордонні. Це вже було величезним кроком уперед порівняно з тим, що було раніше, але все одно залишалося надто мало.

Лише кілька швидких фраз.

Лише можливість переконатися, що інший живий.

І все.

Володимиру цього не вистачало. Він дедалі частіше ловив себе на думці, що хоче не просто почути її, а нормально поговорити. Запитати, як вона живе. Розповісти про власні успіхи й невдачі. Посміятися разом, як колись.

Тому він так прагнув потрапити до аномалії. За ці роки вони з Мариною навчилися набагато краще відчувати одне одного, а отже була надія, що цього разу все вийде.

Заради цієї надії Володимир чекав початку походу не менше, ніж заради самої аномалії.

Звісно, про те, щоб брати до самої аномалії коней, не могло бути й мови. Стежити за станом людей уже саме по собі вимагало від Володимира повної зосередженості. Відволікатися ще й на тварин означало без потреби збільшувати ризик. До того ж коні стали б чудовою здобиччю для місцевих Звірів. Хижаків у самій аномалії було в рази більше, ніж навіть у прикордонні, а їхня сила нерідко перевершувала все, з чим доводилося стикатися досі.

Отже, далі — тільки пішки.

Їжею вони себе забезпечать полюванням. Зі Звірів тут вистачало не лише небезпеки, а й м'яса. А численні трави, що росли в перенасиченому енергією середовищі, стануть чудовим доповненням до раціону. Володимир ще під час першого походу помітив, наскільки швидше після них відновлюються сили.

У загін він брав виключно добровольців. Ніхто нікого не змушував. Усі добре знали, що таке аномалія. Про неї ходило безліч страшних історій, а більшість тих, хто наважувався зайти надто далеко, назад уже не поверталися.

Проте за ці три роки люди встигли добре пізнати й самого Володимира. Він ніколи не кидався в авантюри, не вимагав від інших неможливого і завжди тверезо оцінював власні сили. Якщо барон вирішив іти до аномалії, значить, мав для цього достатньо підстав. Чимало додала й історія, яку знали вже майже всі дружинники, — про втечу від древнього монстра під час його першого походу. Тоді, всупереч здоровому глузду, він не лише вижив, а й урятував своїх товаришів.

А остаточно все вирішили кілька кинутих слов. Андрій розповів що саме після того походу уперше пробудив свій осередок. Після цього бажаючих виявилося навіть більше, ніж було потрібно. Не всі ще були готові ризикнути настільки, але охочих вистачило, щоб Володимир міг не просто набрати п'ятьох людей, а ще й вибирати між ними.

До першої групи потрапив і Василь — той, самий перший дружинник, сина якого Володимир урятував у Річковому три роки тому. Як і обіцяв тоді, Василь залишився беззастережно відданим своєму барону. Він першим і заявив, що піде з бароном до аномалії. І зробив це ще до того, як Андрій бодай словом обмовився про можливість пробудження магічного осередку.

Тепер інші дружинники дивилися на нього з легкою заздрістю.

— Ех, Василю... — буркнув хтось із них. — Ти, схоже, вже зрозумів нашого барона.

Той лише усміхнувся. А решта мовчки зробила для себе висновок: якщо Володимир щось пропонує, варто погоджуватися одразу. Бо потім може виявитися, що найкраща можливість уже дісталася комусь іншому.

Із собою брали лише найнеобхідніше.

Передусім — боєприпаси до рушниць і запасні накопичувачі. Як не крути, а одного великого накопичувача, вмонтованого в приклад, вистачало лише на пів сотні пострілів. Після цього його доводилося знову наповнювати енергією або міняти на повний. А менші накопичувачі, що забезпечували роботу закляття повітряного вибуху, узагалі були витратним матеріалом — після сотні пострілів вони втрачали структуру й розсипалися.

Великі накопичувачі Володимир ще міг поповнювати власними силами. Інакше було з малими. Тут потрібні нові, ну а маючи всі види брали і великі, багато запасу енергії не буває.