Розділ 6

Розділ 6

Час невблаганно спливав.

Минуло два роки.

Навесні 2097 року Володимир, прогулюючись долиною, упіймав себе на думці, що настав той момент, до якого він так довго йшов. Усе, що він планував зробити в баронстві найближчими роками, вже було або завершено, або працювало без його постійної участі. Кожен напрямок мав своїх відповідальних, люди знали власні обов'язки, а налагоджений механізм уже не потребував безперервного нагляду.

Отже, настав час втілювати давній задум.

Починати походи до аномалії.

Насправді майже вся робота останніх двох років, окрім поступового перетворення долини на майбутнє Місце Сили, так чи інакше була підготовкою саме до цього.

Першими результат дали села. Спочатку люди з пересторогою ставилися до того, що маги майже щодня працюють на полях. Видовище й справді було незвичне: маг стоїть посеред засіяної ниви, розвівши руки, і протягом години майже не рухається. Та коли восени врожай виявився удвічі більшим, ніж зазвичай, здивування швидко змінилося вдячністю. Тепер подібне вже нікого не дивувало.

Так само, як і Ярина, що могла пів дня провести біля корівника чи свинарника. Після таких відвідин худоба не хворіла, молодняк ріс міцнішим, а про масовий падіж у баронстві давно забули.

Не меншою популярністю користувалися й цілительство. Маги лікували селян, допомагали дітям, підтримували старих, і поступово життя на землях барона Вірного почало помітно відрізнятися від сусідніх баронств. Цього Володимир і прагнув. Люди не думали про переїзд. Навпаки, дедалі частіше з інших земель приходили прохання дозволити оселитися саме тут.

Не менш важливим завданням стало збільшення дружини. Тут усе виявилося одночасно і простішим, і складнішим. Ще два роки тому, коли сформувався її перший кістяк, Володимир попросив своїх воїнів придивлятися до знайомих. Не просто до хороших бійців, а до тих, хто вже встиг віддати службі багато років. До ветеранів зі старими пораненнями, скалічених, тих, кого через вік уже неохоче брали до дружин, хоча сили вони ще не втратили. А ще — до людей, чиї рідні потребували допомоги цілителів.

Роботи вистачало. Комусь потрібно було зростити втрачену руку чи ногу, комусь — вилікувати стару бойову рану, що роками нагадувала про себе, а декому навіть трохи омолодити організм, повернувши йому десяток років життя.

Усе це переслідувало одразу кілька цілей. Дружина поповнювалася досвідченими людьми, а молоді маги отримували безцінну практику. Звісно, найскладніші процедури вони виконували лише під наглядом Володимира або Ярини, щоб випадкова помилка не коштувала комусь здоров'я.

Результат перевершив усі очікування. До весни цього року дружина барона Вірного вже налічувала понад сімдесят воїнів. Звичайно, таке зростання вимагало чималих витрат. Обладунки, зброя, коні, платня — усе це коштувало неабияких грошей.

На щастя, королівська родина справно виконувала домовленості, регулярно сплачуючи за накопичувачі та зілля, які баронство постачало до королівської скарбниці.

А минулої осені визрів і перший повноцінний урожай рослинних накопичувачів. Відтоді Володимиру більше не доводилося витрачати власні запаси. Навпаки, сховища баронства почали швидко наповнюватися, і на цьому тлі партії, які через Ігоря вирушали до столиці, вже здавалися незначною частиною загального виробництва.

Похід мав бути тривалим. Навіть якщо не станеться нічого непередбаченого, лише дорога в один бік займала щонайменше півтора місяця. Стільки ж — назад. Додати час на облаштування табору, полювання, роботу в прикордонні та самій аномалії — і виходило не менше чотирьох місяців. Тому Володимир так довго і готувався до цієї експедиції.

Ледь весняне сонце остаточно підсушило дороги, загін вирушив у путь. Попереду їхали Володимир з Андрієм. За ними двадцять дружинників, а поряд із ними йшли заводні коні з припасами, інструментами та спорядженням.

Рушниці рушницями, але мати поруч ще одного мага Володимир вважав необхідністю. За останні два роки Андрій виріс надзвичайно сильно. Він уже давно перестав бути просто здібним учнем. Звичайно, до Ярини чи самого Володимира йому було ще далеко. Але у порівнянні з тими хто навчався десять років, а потім ще й п'ять років практики, Андрій що всього чотири роки як пройшов ініціацію виглядав дуже добре.

І головне — він став непоганим цілителем. Якби під час походу Володимира не виявилося поруч, Андрій зміг би не лише зупинити кровотечу чи полегшити біль. Він був здатний повністю замінити досвідченого цілителя, провести складне лікування й навіть урятувати людину після важкого поранення.

Недарма саме учням Володимир здебільшого доручав працювати з новими дружинниками, яких приводили зі старими каліцтвами чи бойовими травмами. Подібний досвід не замінить жодна книга.

Коні ж поки що майже всі залишалися звичайними. За ці два роки перші пробуджені вже дали потомство. Народилося десяток лошат, а п'ятеро старших навіть успішно пройшли пробудження. Проте до справжньої служби їм було ще дуже далеко. Минуть роки, перш ніж вони зміцніють настільки, щоб нести вершника в далекому поході.

Перетворювати ж на магічних тварин звичайних коней Володимир більше не збирався. Ті яких колись подарував Ігор, були ретельно відібраними бойовими кіньми, виведеними найкращими заводчиками королівства. Вони й стали основою майбутнього магічного табуна.

Та головна причина була іншою. Кожне пробудження вимагало особистої участі. Контролювати десятки, а згодом і сотні таких тварин було б надто складно. Значно розумніше дочекатися другого, а ще краще третього покоління. Такі коні вже народжуватимуться спадковими магічними тваринами. Їхнє пробудження проходитиме значно безпечніше, а ризик загибелі стане мінімальним. Так, чекати доведеться довше. Зате результат буде набагато надійнішим.

Про спорядження дружини Володимир також подбав заздалегідь. Кожен меч, кожен обладунок пройшли через трансмутацію. Колись це була виключно його робота, але тепер значну її частину виконували учні. Для них це стало ще одним важливим етапом навчання.