Розділ 3

Розділ 3

За кілька днів Володимир, узявши із собою Миколая та Андрія, вирушив оглядати села, що дісталися йому разом із новими землями.

Вибір супутників був невипадковим. 

Миколай після переїзду фактично став другою за значущістю людиною в баронстві після Ярини. Але якщо Ярина відповідала за все, що стосувалося магії, навчання та розвитку здібностей, то Миколаєві більше до душі було господарство. Він із не меншим завзяттям опановував магічне мистецтво, і успіхи в нього були справді добрі, проте найкраще проявляв себе саме в управлінні людьми, організації роботи й наведенні ладу. Для Володимира така людина була справжньою знахідкою. Керувати всім самотужки він ніколи не збирався.

Андрій же лише рік тому завершив ініціацію. Його магічні оболонки ще продовжували змінюватися, а можливості — зростати. Про повне опанування здібностей говорити було зарано. Тому Володимир тримав хлопця поруч: підказував, пояснював, допомагав точніше керувати енергією, а часом власноруч коригував її рух.

Садиба стояла навпроти долини, майже посередині баронства, якщо рахувати зі сходу на захід. План був простим. Першого дня оглянути три східні села, заночувати в найдальшому, наступного — повернутися назад, а вже потім вирушити на західні землі.

Найближче село, Пригірне, розташовувалося всього за три кілометри. Тож менш ніж за пів години вершники вже побачили високий частокіл і відкриті ворота. Звичайне прикарпатське село. Таке саме, як сотні інших у королівстві. Хіба що життя тут було трохи іншим. Надто близько підступали гори, а разом із ними — небезпека. Час від часу звідти виходили Звірі, тому міцний частокіл, сторожові вежі й озброєна варта були тут необхідністю. Втім коронні землі здебільшого заселяли колишні прикордонники та ветерани армії. Люди, які добре знали, що таке небезпека, і звикли покладатися насамперед на власні сили.

Варту Миколай знав особисто. Його впізнали одразу, тож жодних зайвих запитань не виникло.

— Староста вдома? — поцікавився він.

— Мабуть, біля майданчика. Молодь зараз навчається.

Туди вони й рушили. Староста і справді був там. Ще далеко не старий чоловік із широкими плечима та добре помітною військовою виправкою стояв, склавши руки за спиною, і уважно спостерігав, як інший ветеран ганяв десяток юнаків, що вправлялися зі списами.

Помітивши гостей, він лише кивнув і жестом запросив їх до своєї оселі. Біля будинку, під розлогою грушею, стояв великий дерев'яний стіл із лавами.

Усі розсілися. Господиня винесла глиняний глечик холодного квасу та кілька кухлів. Вересень уже добігав кінця, але спека й не думала відступати. Сонце припікало майже по-липневому, тому прохолодний квас виявився якраз доречним.

— Це барон Володимир Вірний, — представив його Миколай. — Усі ці землі належать йому.

Староста неквапливо кивнув.

— Богдан.

Володимир помітив, як повз двір проходили хлопчаки зі списами.

— Дякуємо, дядьку Богдане! — навперебій кинули вони.

Той лише махнув рукою, навіть не озираючись.

— Бачу, авторитет у вас чималий, — усміхнувся Володимир.

— Та який там авторитет... Просто колись служили разом із їхніми батьками.

Розмова швидко перейшла до справ.

— Одразу скажу, — почав Володимир. — Я не збираюся втручатися у ваше повсякденне життя. Село має свого старосту, і так воно й залишиться.

Богдан уважно слухав.

— Але якщо виникне потреба в допомозі — звертайтеся. Найкраще через вас, якщо справа не термінова. Я маг і, наскільки дозволятимуть сили, допомагатиму людям.

На обличчі старости промайнуло здивування. Такого він явно не очікував.

— Крім того, у садибі живе дуже вправна цілителька.

Ці слова зацікавили Богдана ще більше.

Щоправда, захвату не було. Послуги магів-цілителів коштували дорого, і це знали всі.

Володимир легко вгадав його думки.

— Не хвилюйтеся. Якщо людина справді потребуватиме допомоги, ціна не стане перепоною.

Староста мовчки кивнув.

Тоді Володимир перевів погляд на майданчик, деякі юнаки ще завершували тренування.

— І ще одне. Я починаю збирати власну дружину.

Він кивнув у бік молоді.

— Запрошую як досвідчених воїнів, які вже пройшли службу, так і хлопців, що лише вчаться тримати спис. Головне — бажання служити чесно.

Богдан деякий час мовчав. Потім задумливо промовив:

— Перепитаю чоловіків. Думаю... охочі знайдуться.

На тому й домовилися. Попрощавшись зі старостою, троє вершників знову сіли в сідла й повільно рушили дорогою до наступного села.

Наступним на їхньому шляху стало село Річкове.

Воно майже нічим не відрізнялося від Пригірного. Такий самий високий частокіл, такі самі важкі ворота, біля яких нудьгували озброєні вартові. Лише одна деталь впадала в око — село стояло просто на березі річки. Через це огорожа не замикала коло повністю. З обох боків вона врізалася просто у воду й там закінчувалася. Захист будували не від людей, а від Звірів, а більшість із них не любила заходити у воду. Тож берег залишався відкритим.

Староста також виявився колишнім військовим. Міцної статури, із прямою поставою та уважним поглядом людини, яка звикла помічати небезпеку раніше за інших. Лише шрам на обличчі проходив навскоси — від правої скроні до лівої щоки.

— Староста Михайло, — представив його Миколай.

І навіть подвір'я здалося Володимирові знайомим. Такий самий широкий стіл із лавами, тільки цього разу вони стояли не біля самої хати, а подалі, під старою розлогою яблунею.

Господар саме запросив гостей сідати, коли з боку річки пролунав розпачливий дитячий крик.

— Допоможіть!..

За кілька митей до двору влетів захеканий хлопчина років десяти.

— Дядьку Михайле!.. Там... Діма... Він... Він у річку стрибнув... Не випливає! Ми тягнемо... А він не рухається!

Останні слова хлопчик уже кричав услід людям. Чоловіки не змовляючись, кинулися до річки.