Розділ 1

Розділ 1

Невеликий загін із восьми прикордонників неспішно рухався старим торговельним трактом, супроводжуючи черговий караван. Практика завершилася. Позаду залишилися п'ять років життя, проведених на Прикордонні.

Разом із Володимиром додому поверталися Тихон та Ольга. Поруч їхали ще п'ятеро воїнів, у яких саме закінчився термін служби. Для когось це була звичайна зміна місця життя, а для когось — справжній подарунок долі. Не кожному щастило покинути Прикордоння живим.

Володимир озирнувся. Фортечні стіни застави вже майже розчинилися серед ранкового серпанку. Лише високі вежі ще кілька хвилин виднілися над верхівками дерев, нагадуючи про роки, що залишалися позаду.

Він важко зітхнув. За ці п'ять років вони втратили занадто багато. Перед очима знову промайнули знайомі обличчя тих, хто вже ніколи не повернеться додому. Найстрашнішою стала та пам'ятна Хвиля. Саме вона забрала більшу частину воїнів їхньої застави, а події після неї остаточно перекреслили життя багатьох людей. Колись їхню заставу жартома називали «П'ятірочкою». Тепер від тієї старої «П'ятірочки» майже нічого не залишилося. Життя, однак, не звикло зупинятися через людський біль. Воно вперто рухалося вперед, змушуючи йти разом із ним.

Володимир машинально провів долонею по густій гриві свого жеребця.

— Ну що, Світязю... тепер починається вже зовсім інша історія.

Кінь тихо фиркнув, ніби зрозумів господаря. Володимир мимоволі усміхнувся. Навіть тепер ім'я коня щоразу викликало в нього усмішку. Чотири роки тому, після повернення з Аномалії, вони дізналися, що жоден із коней, які тоді понеслися крізь смертельну гонитву, так і не повернувся. Хмарика було шкода мало не до сліз. Та Володимир ще тоді розумів: шансів у старого друга майже не було.

На заставі, звісно, знайшлися запасні коні. Гарні, витривалі, звичні до служби на Прикордонні. Та це була лише тимчасова заміна. Караван до столиці саме вирушав, і разом із ним відправили прохання поповнити втрати — людей, зброї... і коней.

Відповідь прийшла вже за місяць. Новий караван привіз не лише поповнення для застави. Разом із ним прибув і подарунок від принца Ігоря.

Документи на нове баронство.

Комплект спорядження.

Та сімь прекрасних бойових коней.

Не магічні Звірі, але й назвати їх звичайними язик не повертався. Високі, сильні, напрочуд розумні, вони ніби були народжені саме для війни. Коней вистачило всім, хто пережив ту шалену втечу до Аномалії: і магам, і простим воїнам.

Втім, якщо решта могла обирати собі нового товариша самостійно, то Володимиру такого права не залишили. До документів була вкладена коротка записка. «Попелясто-сірий жеребець із срібним відливом призначений особисто тобі.» А нижче була дописана лише одна фраза. «Бережи Світязя. Нехай він стане тобі таким самим вірним другом, як став ним ти для мене.»

Володимир тоді довго сміявся. Не помітити жарт було просто неможливо.

Ігор Світязький...

...і кінь на ім'я Світязь.

Принц, схоже, вирішив залишити другу пам'ять про себе поруч із другом.

Володимир ще раз лагідно поплескав жеребця по шиї. Світязь був справжнім красенем. Високий у холці, масивний, із широкими грудьми та довгими сильними ногами, він легко ніс вершника, ніби зовсім не відчував його ваги. Попелясто-сіра шерсть на сонці відливала сріблом, темна сталева грива спадала на могутню шию, а великі темні очі дивилися напрочуд уважно, майже по-людськи. Навіть серед бойових коней він вирізнявся. Недарма принц не дозволив нікому іншому навіть подумати про вибір. Світязь був саме його конем.

Попереду чекала довга дорога. Дорога додому. А якщо бути точнішим — до місця, яке ще тільки мало стати справжнім домом.

До баронства Бойків, куди прямували Ольга з Тихоном, вони дісталися майже через два місяці. Звісно, можна було й значно швидше. Та навіщо заганяти коней? Навіщо ночувати просто неба, коли вздовж торгових шляхів вистачало трактирів і заїжджих дворів? Загін рухався неспішно, долаючи за день тридцять—сорок кілометрів. У містах, що траплялися дорогою, затримувалися на день-два, якщо було на що подивитися або просто хотілося відпочити від дороги.

Поспішати нікуди. На практику їх колись відправили телепортом просто до Києва. Тепер же вони були повністю вільними людьми. Разом із свободою закінчилися й усі привілеї. Зокрема — безкоштовні переходи порталами. Володимир лише одного разу поцікавився ціною переходу від Києва до Галича й більше до цього питання не повертався.

Сума вражала. За ці гроші звичайний прикордонник міг прожити пів року, не знаючи потреби ні в чому. Служба на Прикордонні оплачувалася щедро. Навіть прості воїни отримували втричі більше, ніж у королівстві, а магам платили ще значно більше. От тільки портали теж коштували відповідно. Тож вибір був очевидним. Дорога, свіже повітря, нові міста й два місяці спокою після п'яти років безперервної небезпеки.

Для Тихона ця подорож була вже другою до баронства коханої. П'ять років тому, після загибелі графа Борислава, Ольга наполягла, щоб він познайомився з її батьками — бароном Артемом Бойком та його дружиною Констанцією. Тихон не раз згадував ту зустріч. Казав, що його прийняли не як гостя, а майже як рідного сина. Тепер же настав час і Володимиру познайомитися з майбутніми сусідами. До власного баронства все одно доведеться їхати через землі Бойків.

Після майже двох місяців дороги над лісом нарешті показалися знайомі Ользі башти родового маєтку. Молода жінка помітно пожвавішала. Вона вже кілька разів нетерпляче поглядала вперед, ніби стримуючи себе, щоб не пришпорити коня й не помчати до рідної домівки галопом.

Володимир лише усміхнувся. Цього року Ользі мало виповнитися двадцять вісім. Доросла жінка. Досвідчена магиня. А зараз вона була просто донькою, яка після п'яти років розлуки нарешті поверталася до батьків.

Мимоволі він згадав своїх батьків. Востаннє він бачив Олександра та Ганну майже тридцять років тому. Марина не раз розповідала, що з ними все гаразд. Батьки вже також знали, що він вижив. Нехай і зовсім не так, як можна було собі уявити. Вони знали, що їхній син живий. Просто в іншому світі. Та це знання майже нічого не змінювало. Для розмови між світами потрібен був зв'язок з обох боків. А це — щонайменше п'ятий ранг володіння. Батьки ж залишалися лише на третьому. Навіть його діти ще не змогли подолати рубіж п'ятого. Зараз повноцінно підтримувати зв'язок із ним могли лише двоє.