Розділ 2

Холод схопив Мелану за плечі. Саме він допоміг їй зробити її перший та судомний подих. Повітря здалося їй таким бажаним, що Мелана не могла ним насолодитися. 

Обпершись на руки, Мелана озирнулася. Вона на березі озера. Її руки впираються у мокрий пісок, що ніяк не викликало приємних спогадів. Ніч досі володіла небокраєм. Але місяць тут сяяв яскравіше. Неймовірно яскраво для її села. Ніколи вона такого сяйва не бачила. Як і цього озера. Останнє, що запам’ятала Мелана – холод річкової води та темрява, яка наступила після. Що вона робила на річці їй було невідомо. Як і те, що вона робить тут. 

Вдалині почувся волання вовка. Дівчина злякано притиснула ноги до грудей. 

-Відколи у нашому лісі є вовки? – тихо прошепотіла собі під носа Мелана. Вона боялася говорити голосно. Та й неприємний присмак води змушував тримати рот закритим. 

Дівчина озирнулася знову. Сидіти на місці вона не бачила сенсу, але й бродити по лісу, щоб наштовхнутися на диких звірів їй не кортіло. 

- Так, - кілька разів плеснула по холодних щоках дівчина, - потрібно прийти до тями та гарненько подумати. У нашому лісі не може бути диких тварин. Отже, я не в нашому лісі. До того ж біля води. Тут можуть пити тварини. 

Мелана підвелася на ноги, хоч їй і довелося докласти багато зусиль. Ноги її зовсім не тримали. 

- Потрібно йти. Просто йти. Можливо, я кудись вийду, - дала собі завдання Мелана та пішла до найближчого дерева. 

Вона рухалася, час від часу спираючись на дерева. Взуття у неї не було, тому йти по гілках було досить неприємно та болюче. Волання вовків вона чула ще кілька разів та намагалася не звертати на них уваги. 

Згодом, вона почала чути тріск гілля десь поруч із собою. Вона на мить зупинилася, щоб прислухатися, але навколо була тиша. Навіть занадто тихо. 

«Господи, куди я потрапила?» 

Мелана знову зробила кілька кроків, як тріск повторився. Цього разу Мелана не сумнівалася, що він не від її кроків, не від її вже ранених ніжок. 

«За мною хтось йде». 

Дівчина оглянулася в пошуках чогось важкого. У її поле зору потрапив камінь. Гострий камінь. Не вагаючись, Мелана тихо підскочила до нього та схопила, міцно стиснувши у руках. Озирнулася. Тепер тиша стала важкою. У ній панували страх, паніка та запах крові. Такий металевий. Мелана відчула його присмак на язиці. 

«Я вже тут не сама». 

Щось усередині змусило її продовжити йти. Але тепер вона не зупинялася, коли чула чиїсь кроки, які ставали все ближчими. Вона лише сильніше стискала камінь та готувалася до того, чого неможливо уникнути. 

Коли її серце стало вириватися із грудей, а відчуття чужої присутності відчувалося як щось близьке та справжнє, дівчина різко розвернулася. Занесений камінь зіткнувся із чимось твердим. Почувся хрускіт, але істота не була ліквідована. 

«Що це?»

Довгі білі пасма приховували обличчя. Але по згорбленій спині та блідій у зморшках шкірі Мелана зрозуміла, що перед нею стара жінка. І на якусь мить вона пошкодувала про свій вчинок, але на мить. Стара відкинула своє волосся і їй відкрилося обличчя з широкою посмішкою та божевільними очима. 

- АААААААА! - Відьма скрикнула так голосно, що в Мелани заклало вуха. Але вона не втрачала час. 

Страх та паніка спонукали її до рішучих дій. Вона знову опустила на голову старої камінь. Та відьма якось змогла відкинути її. Сильним потоком Мелана відлетіла на кілька метрів та врізалася спиною у стовбур дерева. В очах потемніло, а спину пробив страшний різкий біль. На очах виступили сльози. 

Піднятися Меланка не встигла. Стара підскочила до неї та стисла руки на її шиї, перекривши доступ до повітря. Вона наблизилася так близько, що Мелана могла розгледіти кожну її зморшку та кожну крапинку у її очах. Але вона не збиралася цим займатися. Мелана намагалася не звертати увагу на її руки на своїй шиї, що з кожною секундою все сильніше стискалися. 

- Хахахаха! – розсміялася стара, шаленими очима спостерігаючи за Меланою. 

Дівчина ж намагалася знайти поруч щось, що могло б їй допомогти. Вона шаркала руками по землі, перебираючи усі гіллячка. Та жодне не могло їй допомогти. 

Перед очима все почало темніти. 

«Ні, ні! Тільки не темрява!» 

Але нічого вдіяти Малена не могла. І вже знайома темрява поглинула її. Обличчя старої відьми почало розмиватися, перестало бути чітким. А місяць, що дарував їй своє світло, зник під тиском темряви…