Розділ 1

Гучна музика наповнювала площу біля будинку культури у селі, що неподалік від Києва. Хоч велика та гамірна столиця України була не так далеко, але у цьому селі ще збереглися старі традиції українського народу із присмаком язичництва. 

Високе багаття розкинулося на площі та зігрівало усіх, хто оточив його. Десь там, позаду свідків природи та чарівності цього простого ритуалу, стояли опудало Марени та Купала. Їх тіла тепер уособлювали солома, гілки верби та очерету. Марена, як втілення зла, могла похизуватися прикрасами, травами та гілочками вишні чи чорноклену. Хороводи навколо них вже поводили, пісень поспівали. Настав час спалити Марену, аби підтвердити перемогу добра над злом. 

Хлопці взялися за опудало Марени та кинули її у велич та могутність святкового вогню. Радісні крики заповнили площу. Вже зовсім скоро пари почнуть плигати через вогнище, а дівчата, що досі не знайшли свого коханого, пройдуть до річки, що далеко у лісі. 

До групки дівчат доєдналася єдина, що вірила у святість та могутність цього священного свята дівчина. Мелана давно цікавилася українською міфологією та з великим задоволенням готувалася до цього дня. Вона підготувала білу сорочку, частину свята провела за плетінням розкішного вінка. Її охоплював справжній трепет від цієї ночі, що, наповнена магією, допоможе Мелані відчуті всю силу магії. 

З коротким до плечей розпущеним каштановим волоссям Мелана рушила за групою дівчат. Згодом вона зрозуміла, що молодиці йдуть до лісу далеко не для обряду. Вони десь вхопили чорний пакет з алкогольними напоями та направилися до альтанки, в якій їх вже чекали хлопці. 

- Мелано, ти йдеш із нами? – повернулася до неї знайома, киваючи на альтанку, де чулися голоси молодих людей. 

- Ні, я піду додому, - сказала Мелана, несвідомо повернув свій кирпатий носик у бік річки. 

- Та перестань, Мелано! – потяга за руку подруга. Мелана не піддалася. -Тільки не говори, що підеш до річки? Це ж далеко. 

- Я не збираюся до річки, - з легкістю збрехала дівчина. – Гарно вам повеселитися. 

Більше подруга не стримувала Мелану. Вона відпустила її, прослідкувавши, що Мелана пішла до виходу із лісу. Зітхнувши, подруга направилася до альтанки, миттєво забувши про подругу. 

Меланка оглянулася. Її подруга повернулася до своїх справ. Отже, вона може вільно пройти до річки. Вона помітила кількох дівчат, що вже пройшли до стежок. І вона не стала витрачати часу. Вона дістала із сумочки невеличкий ліхтарик. Там же чекала біла тоненька сорочка. 

Сімнадцятирічна дівчина швидко йшла стежкою до річки. Вона хотіла якомога швидше втілити у реальність давню мрію – пустити вінок на воду, щоб його спіймав красунчик, який стане коханням усього її життя. Наївно? Дуже. Але усе її життя складалося із купи книг, які були заповнені лише романтикою та магією. Тому, таку наївність їй можна було пробачити. 

Стало холодніше. Мелана затремтіла та обхопила себе руками, аби трохи зігрітися. Так завжди бувало, коли наближався до річки. Звідти завжди тягнуло холодом. Мелана зупинилася та натягла на себе білу сорочку до п’ят. Інші речі вона залишила під деревом та вийшла до річки. 

У темряві ночі вода здавалася чорною. І навіть світло місяця ніяк не змінювало того факту. Річка, що ніколи не була глибокою, зараз виглядала безмежно глибокою. Ніби не було у річці дна. Десь там можна було знайти інший світ. 

Мелана наблизилася до холодного та мокрого піску на берегу. Ніби холодні змійки проникли до ніг та почали підійматися й охоплювати усе тіло. Меланка здивувалася такій чуттєвості. Саме зараз, як ніколи раніше, вона відчувала все у сотні разів яскравіше. Холодна вода торкнулася її голих пальчиків. І дівчина піджала їх. Руки повільно опустили з голови вінок. Повільно руки, що тримали плетіння із квітів та трав, торкнулися води. І зараз вона здалася теплою. І в’язкою…

Вінок з легкістю почав свій шлях темною водою. Меланка зачаровано спостерігала за ним не в змозі відірвати погляду. Все навколо ніби завмерло. Лише широкий вінок залишився перед її очима. І темна вода, що в якусь мить поглинула вінок. І в голові дівчини з’явилася проста думка: «Потрібно дістати вінок». 

Очі Мелани затягнула білою пеленою. Вона, не дивлячись під ноги, ступила у темряву води. В’язка вода охопила її ноги й дозволяла рухатися вперед. Втім, виріши Мелана зробити крок назад, вода б цього не дозволила. Але дівчина не збиралася повертатися на берег. Вона не відчувала небезпеки, страху чи тривоги. Вона рухалася лише вперед. 

Раптом дно під її ногами зникло. В одну мить дівчина перестала відчувати опору. І лише тоді вона відчула усю абсурдність своїх дій. Її очі стали ясними. Але вже було запізно. 

Мелана намагалася вхопитися за щось, але єдине, що було навколо – вода та повітря. Дівчина навіть не встигла затримати подих, як зникла під товщею води, яка не була річковою. Темрява на деякий час стала її найкращою подругою. 

Вода річки залишилося спокійним. Нізвідки взявся вінок. Він повільно рухався по воді, шукаючи ті руки, що готові його виловити та повернути її власниці. Але ніхто його не спіймає, бо його ніхто не чекає. Тут не чекає…