Розділ 13

Весь наступний день Дарина провела разом з Деном. Вони гуляли в парку та  їли морозиво, катались на роликах і навіть сходили до зоопарку. 

—  Даринко, якщо не проти, ми заїдемо до мене додому. Я забув дещо взяти, — рапом промовив Денис.

Дарина була не проти, вона гадала, що посидить в машині поки Ден сходить за речами. 

Але підʼїхавши до будинку, вона не зрозуміла, чому Денис відчинив з її боку двері, чекаючи поки вона вийде.

— Мені з тобою йти? 

— Ну так, чи ти хочеш нудитись в машині? 

Якщо чесно, то на це вона і розраховувала. Але Ден наполягав, тому Дарина послухалася. “Врешті решт чого їй боятися?”

 Вона швиденько дістала люстерко, зачіпала волосся, поправила сукню.

— Ти прекрасно виглядаєш, - не переймайся. Тим паче, я не в курсі чи взагалі хтось вдома. 

Та вдома була мама, вона привітно виглянула із-за дверей, побачивши у вікно сина. Вона не очікувала, що він буде не сам, але все одно посміхалася. Вродлива жінка середнього віку - елегантна та витончена. Вона мала струнку фігуру і горду поставу, що надавало їй вигляду людини, яка завжди контролює ситуацію. її темне волосся було акуратно укладене в сучасну зачіску, підкреслюючи її риси обличчя.

Денис явно успадкував багато рис від своєї матері. У нього було таке ж темне волосся, хоча він носив його коротко підстрижене. Його очі мали той самий холодний сірий відтінок, що й у мами, але в них була теплота, яка зявлялася, коли він дивився на Дашу.

— Синку, як добре що ти до нас заїхав, —  поцілувала в щоку, обняла, —  ти не сам? — Зацікавлено глянула на Дашу. 

— Так, знайомся, це Дарина. 

— Ти мені не розповідав про Дарину, що ж, мій син завжди любить тримати все в секреті. 

— Надія Сергіївна, але можна просто Надія, не так вже й мені багато років, — протягла руку Дарині.

— Мамо, ти нас довго будеш тримати на порозі чи дозволиш врешті зайти? 

— Звісно, заходьте, будь ласка, - відступила убік, запрошуючи до оселі.

— У вас чудовий дім, — щиро призналась Дарина. 

 Вітальня родини Дена вражала своєю просторістю і творчим оформленням. Високі стелі додавали приміщенню величності, а великі вікна з важкими шторками впускали багато природного світла, створюючи відчуття затишку та відкритості. Кожна деталь інтер'єру говорила про те, що тут живе родина з багатою історією та творчими нахилами.

Стіни вітальні прикрашали картини сучасних художників, виконані в різних стилях — від абстракції до імпресіонізму. Ці твори мистецтва додавали приміщенню унікальності та особливого шарму.

На стінах висіло багато фотографій Дена: від його дитячих років до останніх футбольних матчів. Одна фотографія привернула особливу увагу Даші — на ній маленький Денис у футбольній формі тримав кубок, усміхаючись на весь рот.

— У вас багато фотографій Дена, — помітила Даша, намагаючись знайти спільну тему для розмови.

Мама Дениса кивнула.

— Так, він завжди любив футбол, з самого дитинства. Ще коли йому було всього п'ять років, він почав грати у дворі з іншими хлопцями. Я не завжди розуміла його пристрасть, але бачила, як він світиться від щастя, коли тримає м'яч. Він був наполегливим і цілеспрямованим, і саме це привело його до успіху.

Даша усміхнулася, поглядаючи на фотографії.

— Це чудово, коли людина може займатися тим, що їй справді подобається.

Надія трохи розслабилася, дивлячись на фотографії сина.

— Так, це правда. Денис дуже багато працював, щоб досягти того, що має зараз. Він завжди був цілеспрямованим і відданим своєму захопленню. І я завжди буду його підтримувати, хоч би що він вибрав.

— О, мамо, скільки просив познімати зі стін мої фотки, — втрутився у розмову Малиновський, —  не кімната, а якийсь музей мого імені. Ти ж знаєш, я таке не люблю. 

— Знаю, дорогий, та якби ти частіше приїздив додому, то може б і не довелося робити музей, — з докором, але все ж лагідно глянула на нього жінка.

Дарина зупинилась біля картини з милими янголятами. 

— Це Гапчинська, —  подарунок від Дениса, — промовила Надія.

— Даша теж малює, — раптом сказав Денис.

— Хм, цікаво. Ти навчаєшся в художній школі? 

— Ні, раніше навчалась, а зараз робота забирає весь мій час. 

— Так ти працюєш? А де? Якщо не таємниця. 

— На заправці оператором. Але це тимчасова робота, поки не знайду щось кращого.

— Он як…

Даша стиснула губи, намагаючись не показати свого розчарування від її зневажливого тону. Ден здавалося не звернув увагу на слова його матері. 

— Ви тут побазікайте, а я швиденько повернусь. Він пішов в свою кімнату, залишивши жінок на одинці. 

Надія запросила Дарину у кімнату, де стояв великий стіл. Пригостила зеленим чаєм зі жасмином.

— Дарино, і давно ви з Деном зустрічаєтесь? Він у нас знатний наречений.

— Не так давно, але здається що ми все життя один одного знаємо. Нам добре разом. 

— Ну звісно, молодість. Та ти розумієш, що ваші відносини не назавжди?

Дарина промовчала. 

— Я не будую пісочних замків щодо вашого сина. Але він мені подобається і … 

— Даринко, я бачу ти дівчина хороша, але у Дена на першому місці карʼєра. Ми багато сил вложили, щоб Денис здобув такого успіху. І захоплення кимось зараз не наразі. 

— Я вас зрозуміла, але нехай ваш син сам вирішує.

— Звісно, ще чаю?

Як раз у вітальню повернувся Ден, він тримав в руках рюкзак з одягом, глянув на годинник. 

— Мамуль, нам пора. 

— Що навіть з нами чаю не випʼєш? 

— Іншим разом, — поцілував маму в щоку.

— Рада знайомству, Дарино. 

— Навзаєм, —  збрехала дівчина. 

Раптом вхідні двері відчинилися, і до кімнати зайшов чоловік середніх років з усміхненим обличчям і відкритим поглядом.

— О, привіт усім! — привітався він, знімаючи піджак. — Хто це у нас тут?

Денис усміхнувся, підходячи до батька. Вони радісно обнялися.