35

Останнього разу Дарина була на стадіоні в пошуках брата. Вона ще добре памʼятала, як тоді її ледве не переїхали машиною. І якби не допомога Макса не зрозуміло чим би це все закінчилось.

Дивно, що тепер саме вона намагається його врятувати. Врятувати від самого себе. Тільки, чи потрібен йому цей порятунок? Хвилювало ще одне «але» — вона не знала, де його шукати, і де саме відбудеться бійка.

Сьогодні неділя, а людей на стадіоні було зовсім негусто. Дарина розуміла, що всі вони на цій дурній "арені". А вона й гадки не мала,  де вона знаходиться.

Маленький клубочок безтурботно спав на її руках, пригрівшись в теплих обіймах. Даші б теж хотілося поринути в обійми Філа, промовити слова, які так йому і не сказала: що кохає його. 

Та ось дівчина запримітила кількох хлопців, які бриніли на гітарах, сидячи прямо на траві. Це був її шанс знайти Філатова.

— Привіт, я шукаю одного хлопця. Він повинен сьогодні бути на ринзі…
Один із хлопців мляво підняв голову, байдуже відповів.
— Який ринг? Ти про що взагалі? Йди додому швидше, поки тебе матуся не шукає…
— А може хочеш шампанського? - Запропонував інший.
— О ні, дякую. Десь я вже це чула...

Даша розуміла, що навряд чи їй хтось щось скаже. Місце тримають в таємниці, і чужинцям ніхто нічого казати не буде.
Дзвінок від Женьки був зовсім не наразі. Але Дарина все ж відповіла.
— Тебе скільки можна чекати? — Почувся голос брата, - я у воріт, дивлюся на тебе.
— Тобто ти у воріт?

Дарина озирнулася, при світлі ліхтарів вона побачила, як хтось махає їй рукою. Даша пришвидшилась, Їй хотілося підбігти і гарненько всипати братові за те що не послухав її і приперся на стадіон. Вона, як старша сестра, повинна була його оберігати, а не навпаки наражати на небезпеку.

— Тільки давай без концертів, сестричко, — відразу попередив, — я все поясню.
— Що ти тут робиш, я ж просила? — Процідила Даша, а цуценя невдоволено рявкнуло.
— О, а це що за вовкулака?
— Я чекаю відповіді.
— Все просто. Без мене ти не найдеш арену, а значить і Макса.

Даша переминалась з ноги на ногу. Вона розуміла, що брат має рацію.
— А ти знаєш де вона?
— Знаю. Та хтось мені наказав сидіти вдома.
— Добре, умовив. Але без фокусів.
— Цього разу не напʼюсь, якщо ти про це — засміявся.

Даша штурхнула брата в плече, бо зараз  їй було зовсім не до жартиків.
— Та спочатку треба прилаштувати твого нового френда, — погладив собача, яке щойно прокинулось і вже крутилося на всі боки.

— Попрошу, щоб за ним приглянули, поки нас не буде.
Дарина схвально махнула головою, передавши цуцика братові.

— Не забуду я про тебе, обіцяю, — доторкнулась до мордочки, яка намагалася знову її лизнуть.
Через деякий час Женька повернувся.

 — Нам туди, — показав кудись в хащі.
Вони обійшли весь стадіон та вийшли з іншого боку. Йти потрібно було через ліс. І це вже не подобалося Даші. Але брат добре орієнтувався, весь час щось бубонів, щоб хоч якось заспокоїти сестру.
— Дарино?
— Що?
— Запитую вже вдруге, де ти знайшла щеня?
—Вибач. Не чула, — її думки були не тут, — підібрала в парку, — коротко відповіла.

Брат здогадався, що розмови не вийде. Але все ж спробував:
—Послухай, навіть якщо ми знайдемо Макса, ти не зможеш його зупинити.
—Зможу.

Відповіла твердо, відкидаючи подалі всі сумніви.

 Стежкою вони дійшли до покинутої недобудови. Років десять тому на цьому місці розпочали будівництво готелю, але щось не склалось і комплекс так і зостався чиєюсь мрією.
Облізлі стіни, голий бетон, зламані вікна, вигнуті двері — все це залишилось забутим і покинутим, і лише поодаль нагадувало про колишнє життя.

Мертва тиша змінилась на веселі голоси, сміх та музику. Коло занедби крутився натовп. Молодь з шаленим запалом обговорювала майбутню бійку і самих учасників. Одні горлали, що переможе Макс, інші — що якийсь Джон.
Поруч приймались ставки.

— Дашо, не зупиняйся, — потягнув за рукав Женька.
— Хіба ми ще не прийшли?
— Майже, — він показав на сходи, які вели у підвал.

Відразу на вході стояло двоє.
— Пароль.
—  Мережа, — не розгубився Женька.

Звідки він це все знає Даша й уявлення не мала. Їй спочатку здалося, що брат випалив перше, що спало на думку. Але перекинувшись поглядами, «охоронці» розійшлись, впускаючи їх до середини.

— Вниз, Прямо до кінця й наліво, — бовкнув вдогін, відкриваючи залізні іржаві двері.
Дивно, але сходи освітлювалися декількома ліхтарями.

Підлога була покрита шаром пилу та сухої глини, а стіни вкриті вологою й мохом. Вже внизу Даша помітила згорнуті металеві конструкції і старі будівельні матеріали , які так і залишились лежати в кутках. Прислухавшись, можна було почути шелестіння від застарілих вентиляційних шахт або легке потріскання від старих труб.

Вони йшли далі. Ще трішки і вже чувся гул людських голосів, крики та свист, які змішалися з басами важкого року. Мить, і Даша потрапила в паралельну реальність.

По центру був облаштований ринг, з натягнутими канатами, як у справжньому залі. З усіх сторін напирав натовп, який шаленів від кожного руху бійців.  Декілька прожекторів освітлювали приміщення.
Через натовп Даші не видно було, що відбувається на ринзі.
— Чекай тут, —  наказала сестра, пробираючись ближче.