34

Дарина відчувала нутром, що з Максом відбувається щось дивне. Спочатку його загадкове повідомлення, а потім, як сніг на голову новина, що він буде битися на ринзі. Можливо, це були лише чутки. Але знаючи Макса, дівчина була впевнена, що вони правдиві.

— Женько, о котрій ?
— Початок о сьомій вечора, але, що ти надумала?
— О сьомій… — Замислилась, — отже я можу встигнути.
— Куди? Чекай, невже ти хочеш потрапити в аеропорт до Дена, і на стадіон до Макса?

Дарина глянула на свого брата. Вона й не помітила, як з маленького хлопчика він перетворився на кмітливого юнака.

— Саме це я і збираюсь зробити, але бійки не буде, я цього не дозволю.

Вона глянула на годинник. Шістнадцята. Як швидко промайнув час. Дарина відклала малюнок на стіл. Потрібно збиратися. В неї не було чіткого плану, і те що часу замало капало на нерви. Вона боялася не встигнути, не впоратися.

Але тривога за Макса була сильнішою, наче та лавина, яка ось-ось накриє її з головою.
Вона ще раз подзвонила Філатову, ніби сподіваючись на те, що він відповість. Але в слухавці чулося теж саме, що й годину тому: «Абонент знаходиться поза зоною досяжності».

Швидко одягнула джинси, худі, взула кросівки. Вибігла на вулицю на ходу викликаючи таксі. Женька хотів їхати з нею, але Даша увімкнувши “ режим старшої сестри» категорично заборонила йому навіть про це думати.

З таксі виникла проблема. Воно взагалі не зʼявилося. В її район і так водії неохоче їздили, а у недільний вечір, коли клієнтів і без того вистачає, і поготів.
Крутячись коло будинку ще добрих пів години, вона вирішила бігти на маршрутку. Добре, що з ними проблем не було.

Коли двері автобуса зачинились Даша напружилась розмірковуючи, що їй робити далі. Що вона скаже Дену? Як зупинить Макса?

Крізь вікно дівчина бачила захід сонця, яке фарбувало небо в помаранчеві фарби. Її думки блукали у хмарах, давно перегнавши цю маршрутку, злітаючи все вище і вище. Туди, де на неї чекають.
Раптово вона схаменулась.

— Чому ми звернули на Димитрова?—  Запитала у жінки, яка сиділа поруч.
— Ремонт дороги, тому і маршрут змінився.
— Але ж ми так намотаємо ціле коло! — Зіскочила з крісла Даша.
— Дівчино, а хіба є вибір? Тихіше їдеш — далі будеш.

«Ні, ця приказка явно не для неї сьогодні. Годинник тікав. Що робити?»
— Зупиніться!
— Тут не дозволена зупинка, — хмикнув водій.
— Але мені дуже потрібно.
— Не дозволено, — вперся на своєму і все.

Дарині нічого не залишалося, як чекати. Нарешті маршрутка, проїхавши декілька кварталів зупинилася. Двері відчинились і дівчина кулею вилетіла, ледве не збивши з ніг людей, що опинилися поруч.

«Якщо я хутко доберусь до парку, то скорочу шлях. А там спробую ще раз викликати таксі».

Як Фурія вона добігла до скверу. Дарина полюбляла тут гуляти, особливо влітку. Коли можна було зануритися в прохолоду зелених дерев і насолоджуватися відпочинком. Але не сьогодні. Зморено присіла на першу зустрічну лавочку, дістала телефон, пробуючи знову викликати машину. Її інтуїція не підвела: через кілька хвилин на екрані засвітилося довгоочікуване: «Вашого водія знайдено. Очікуйте десять хвилин»

«Ще десять хвилин. Коли кожна секунда на вагу золота», — зітхнула.

Раптом почулося чиєсь жалісливе скавчання. Спочатку Даша подумала, що в неї просто їде дах, але приглянувшись побачила в кущах темний клубочок. Через мить до неї бігло щось мале та кудлате. «Песик» - Здивувалася.

Він вже пробрався крізь високу траву і плутався у її ніг, виляючи хвостиком.
— Красунчик, що ти тут робиш? — Вона озирнулася чи нема поряд його господарів.
— Та він тут вже зо три дні бігає, викинули, нелюди, — втрутилась бабуся, яка сиділа навпроти, весь час уважно слідкуючи за дивною дівчиною.

— Так чому ж ніхто не забере?
— Шкода звісно. Але кому він потрібен? Он у мене таких троє по двору бігає.

Дарина крутнулася на місці. Потім присіла і погладила малого волоцюжку. Той весело лизнув її в ніс.
— Ну не можу я тебе взяти. Не можу, —  ніби вибачаючись сказала Даша. Піднявшись на ноги пішла до авто, яке вже чекало її на парковці.

Та песик біг слідом, то гавкаючи, то жалібно попискуючи. Ніби відчував, що Даша його останній шанс.
Залишалося двадцять хвилин до того як літак Дениса підніметься в небо. Щось завібрувало в кишені. Повідомлення від Женьки: «Бій відбудеться раніше. Поспіши.»

Різко закололо в грудях. Даша зрозуміла, що не встигне у два місця. Лише в одне і лише до одного хлопця. На мить вона заплющила очі, ніби-то збираючись з думками і домовляючись про щось з вищими силами.
Вона намагалася взяти себе в руки, собача все так само крутилося коло неї, таксист нервово палив, поглядаючи на годинник. «Мабуть, теж поспішає».

Дарина зробила крок, зупинилася, потім рішуче підхопила цуцика на руки й сіла разом з ним в машину.
Дістала мобільник, набрала Дениса. Їй потрібно з ним поговорити. Спочатку в слухавці були лише довгі гудки, та через мить вона впізнала до болю знайомий голос.

— Дене…привіт.
— Даринко, де ти? Вже думав, що ти не прийдеш. Все добре?
Дарина не знала, що сказати. Таке враження, що її просто заціпило.
— Чи ти не приїдеш?
— Я не хотіла, щоб так вийшло, —  нарешті вичавила з себе.

Набридливі сльози підступали до горла, вже через мить вони душили її, не даючи промовити ні слова.
— Не плач, — відчув Ден, — отже ти зробила свій вибір.
— Розумієш, я не можу покинути Макса. Це вище моїх сил. Скільки б не намагалася від нього втікати, наші шляхи завжди перетинаються. А зараз він в небезпеці.

— Філ завжди вляпується в якусь фігню. І кожного разу виплутується самотужки. І цього разу так буде.
— Бо, можливо, йому ніхто і ніколи не допомагав? — Вона витерла гарячі сльози, намагаючись не розридатися ще більше.