Частина 33 Чому саме зараз?

Макс повернувся додому не в найкращому настрої. Поява Дена до біса дратувала. Якби то був не Малина, а хтось інший, йому однозначно б не пощастило. Дивне відчуття. Він не ображався на брата, бо й права на це не мав. Як не крути, а вони з другом в однакових умовах.. Але ця безпорадність вбивала, вичавлювала з нього всі соки.

Нарешті Філ зайшов у підʼїзд. Не став викликати ліфт, а вирішив по сходах піднятися на восьмий поверх. Йому потрібно було випустити пару. А в цьому хлопцеві завжди допомагав спорт. Або ж хороша бійка. Друге  — він відкинув, отже залишилось перше.

З кишені він дістав ключі від квартири й нервово крутив ними між пальцями. Раптом ключі випали з рук і поцокотіли під сходи.

 — Трясця,  —  вилаявся Макс, намагаючись знайти їх.
 — Не це шукаєш?  — Почувся знайомий чоловічий голос. Але Філ не міг згадати чий саме.
В коридорі була напівтемрява,  знову перегоріла лампочка. Силует наближався до Макса, і вже можна було роздивитися обличчя незнайомця.

 — Привіт, сину.
Макс остовпенів. «Невже це його батько?»
 — Будь уважним,  — протягнув чоловік ключі, які нещодавно підняв з підлоги.
 — Якого хріну?! Ти що тут забув?
 — Хіба так зустрічають тата?
 — А нічого, що тато запізнився років так на десять?

Він відчинив замок, за мить захлопнув за собою двері. Навіть не оглянувся.
 «Оце вже деньок»

Але знову почувся дзвінок у двері. Макс й бровою не повів.
«Скоро татусю набридне і він зникне»
Та чоловік й не думав нікуди зникати. Крім дзвінка у двері додався ще й настирливий стукіт.
 — Ну що за.. ,
Макс мовчки відчинив. Червоний і розлючений, наче сірник який ось-ось спалахне.
 — Сину, нам потрібно поговорити.
 — Нам нема про що говорити,  —  процідив, хотів зачинити двері, та чоловік був вправніший і затримав їх своєю долонею, ще й ногою підпер.
 — Дай мені пʼять хвилин. Більше не прошу
 — О як. Ну. Час пішов.
 — Можна увійти?

Макс презирливо відійшов, тим самим впускаючи непроханого гостя.
Тепер Максим міг його роздивитися. Роки не пройшли повз Філатова старшого. Зморшкувате обличчя, якесь занадто худорляве та бліде, згаслий погляд...

 — Гарно облаштувався,  — озирнувся довколо.
 — Ти прийшов поговорити про мій інтерʼєр?
 — Ні, сину,  — тихо промовив, опустивши очі,  —  я прийшов, бо скучив.
Максим вибухнув від сміху. При цьому очі потемніли від гніву.
 — Чи не запізно?

 — Максе, я ніколи тебе не забував. Це твоя мати не хотіла, щоб ми спілкувалися. А я намагався. Я ж телефонував. Ти ж памʼятаєш?
 — Звісно, рідкі дзвінки на свята я добре памʼятаю. Малим я все чекав, що ти прийдеш. Хоча б на День народження. А потім перестав чекати. Виріс.

Макс відчинив вікно, дістав цигарку. «Трясця, де запальничка?» Обмацав свої кишені, глянув в шухлядку. Злий викинув незапалену сигарету надвір.

 — За своє життя я наробив багато помилок,  — продовжував батько,  — І я шкодую, що так вийшло. Але краще пізно, ніж ніколи.

 — Ого. Та ти філософ. Я ось не розумію, наче спадок ніякий я не отримав, мільйонів не маю. То що тобі від мене потрібно?

 — Віриш чи ні, але я прийшов просити вибачення. Максе, я хворію. Скажу чесно, я хочу надолужити втрачене, поки не пізно. Я зупинився в готелі через дорогу. Буду в місті тиждень. Давай зустрінемося, спокійно поговоримо? Ось мій номер телефону.
 — Не варто. Йди.
 — Сину, дай мені шанс

Але Макс вже відчинив двері й гнівно показав на вихід.
Батько зітхнувши вийшов, залишивши на столику папірець зі своїм номером.  Та відразу обернувся до Макса, намагаючись щось сказати. Але двері вже голосно гримнули, обірвавши його на півслові.

Максим схопив аркуш, зімʼяв та зашпурделив його в смітник. Під гарячу руку потрапила і шухлядка, яка в одну мить з гуркотом летіла в інший бік коридору.

Добре, що в його кімнаті був куточок з боксерською грушею та турником. Не одягаючи  рукавичок він почав гамселити грушу, попри біль в кулаках.

Скільки разів він мріяв про цю зустріч, про вибачення. Скільки разів малим він тихенько плакав, щоб не бачила мама. Їй і так було тяжко.А ті слова, що вона одного разу зопалу сказала, він пам’ятатиме і до нині: «Всі чоловіки однакові, і ти копія твого батька.»

Хоча вона й  перепросила за них, ці слова впʼялися в голову, наче набридлива п’явка. Тому він заборонив собі кохати. Він розчарувався в такому понятті, як сім’я. Батько покинув їх, а він такий самий як батько…

Поки не з’явилась Дашка. Яка змусила його виглянути зі своєї мушлі, скинути личину “поганця» і признатися собі, що він може кохати. Він тільки-но заспокоївся, почувався щасливим… Навіть Ден не завадив цьому.

Але з появою батька злість знову охопила його. В голові шепотів навʼязливий голос: «А якщо батько й справді помирає? Чи зможе він жити, що ось так його випровадив?»

А потім знову згадки важкого дитинства, повертали його в реальність.

Через годину він «нажерся» як недоумок. Макс так хотів побачити Дашу, хотів, щоб його поранену душу хтось зцілив. Вже взяв до руки телефон, але зупинився. Написав лише повідомлення, щоб не хвилювалася. Відкинув гаджет в бік разом з думкою вплутувати дівчину. В неї і своїх проблем вистачає. «Розбереться сам, як завжди.»

Даша
Дарина сиділа у своїй затишній кімнаті, в обіймах денного світла, що проникало через вікно. Поряд розкидані пензлі, палітри з яскравими фарбами, олівці.

Вона малювала. Малювання завжди заспокоювало, допомагало викинути погані думки з голови, залишаючи лише творчість.

Цього разу дівчина навіть не вигадувала ніяких ескізів. То світлі, то темні фарби лягали на полотно, виливаючись в якусь абстракцію зрозумілу лише їй.

У відкритій шухлядці лежали дві прикраси: браслет, що подарував Ден, і бабусин ланцюжок, який повернув Філ.