32

Кам’яні стіни, морок і сирість  —  перше, що впадало в очі. Але крізь щілини в мурі видно було промені сонця. Тому було зовсім не моторошно, а навпаки  — казково.
Сходи тряслись, скрипіли під ногами. Та цікавість не давала їм зупинитися. І ще пару хвилин і вони вже були в тій самій невеличкій кімнаті, де палили вогнище і придивлялись один до одного.

Ось тут в кутку вони грілись. Макс згадав свій недолугий жарт, коли він намагався розтормошити Дашу, яка виглядала наче навіженна. 
Дівчина голосно засміялась, пригадавши ту історію. Потім виглянула в маленьке віконце.

 
 — Максе, звідси неймовірний краєвид. Глянь.
Хлопець підійшов. Він знав, що тут гарно. Йому приємно було спостерігати за Дашею, яка раділа наче мала дитина і не приховувала цього.

 — Море я  ні на що б не проміняв,  — прошепотів на вухо, обнімаючи Дашку із-за спини. Макс обережно прибрав волосся і потерся носом об її шию, поцілував.

Кожного разу від його дотиків у Даші голова йшла обертом. Від його сильних, але водночас ніжних обіймів, які зводили з розуму і заставляли серце битися в шаленому ритмі.

Додому їхати не хотілось, наче невидима сила піймала їх в свої тенета і не хотіла відпускати. Вони ще довго стояли, наче вкопані, милуючись заходом сонця, про щось говорили та часто жартували.
Врешті втомлені та щасливі вони дісталися до мотоцикла, який вірно чекав свого господаря.

 — Ти голодна?  — Раптом запитав Макс,  — я тебе зовсім голодом заморив.
 — Трохи є.
 — Тоді сідай.

Даша вже без остраху сіла позаду Макса. Він одразу завів байк. Через мить вони вже летіли зі схилу. Вечеріло. Легенький вітерець цілував її обличчя. В якийсь момент Даша підняла руки вгору, закрила очі, вдихаючи на повні груди морське повітря.

Їхати було не довго. Вже скоро Макс звернув зі знайомої дороги і впевнено зʼїхав на вузеньку доріжку. Дарина з цікавістю слідкувала, як мимо проносяться дерева та кущі, занурюючи їх в лісову гущавину. Попереду вона побачила невеличке кафе з цікавою назвою «Капітан Роджер».

Мотоцикл зупинився.
 — Все, мала. Приїхали.
 — Ніколи тут не була.
 — Я на це і розраховував.

Двері відчинилися, на порозі стояв усміхнений чоловʼяга років шістдесяти, високий та підтягнутий, з капітанським капелюхом на голові.

 — Які люди! А я вже думав ти забув старого.
 — Ні, діду, справ просто багато.
 — Поговори мені. Знаю твої справи: лише гульки в голові, - хмикнув чоловік, але очі його сміялись.

За мить Макс з дідусем вже радісно обіймались.
Дарина здивувалася. "Невже, це Максима дідусь?" Вона пригляділась. "Так, між ними є щось схоже".

За мить Макс підтвердив її здогадки.
 — Знайомся. Це мій дідусь  — Лев Якович. Це його невеличке кафе.
 — Дуже приємно. Я й не знала, що у Макса…
 — Може бути дід?  — зареготав Філ,  — а ти думала, що такі як я беруться з дитбудинків.

Даша зніяковіла. Макс як завжди зі своїми жартиками, а їй хотілось сподобатися дідусю. Вона вбивчо глянула на Максима, що розвеселило його ще більше.

 — Я хотіла сказати, що не думала сьогодні зустріти твого родича.
 — Що ж ви стоїте на порозі? Заходьте. Буду вас частувати.

Максим пропустив Дашу уперед, сам задоволено йшов слідом. Зайшовши всередину Даша з цікавістю роздивлялася навколо. Це був тематичний заклад. Атмосфера сповнена морським духом. Морська тематика була присутньою в кожній деталі. Починаючи з того, що саме кафе було у вигляді корабля, закінчуючи інтер’єром всередині, де кожна деталь була пов’язана з морем.

Лев Якович непомітно підкрався до Даші, яка захоплено все ще розглядала старовинні фотографії, за якими можна було дізнатися історію видатних морехідців.

 — Це все онука робота. Він допоміг моїй мрії здійснитися. В минулому я моряк, але п'ять років тому переніс операцію, трясця, де вона взялась на мою голову? Тому з морем прийшлось зав’язати,  — він зітхнув.

Видно було, що чоловік важко переживав, що більше не може займатися улюбленою справою. Але через мить його сині очі посвітліли і він з гордістю продовжив.

 — Тоді Макс зайнявся рестораном. Все що ти тут бачиш, то його ідеї. Сюди потрачено багато сил. Але це вартувало того. А ще,  — він підняв вказівний палець до гори,  — «Капітан Роджер»  — це не лише кафе, в іншому залі знаходиться мій морський музей. Обовʼязково тобі покажу, сюди навіть екскурсії зі школи возять.

 — Дуже хочу побачити,  — усміхнулась дівчина.
 — Діду, ти даси нарешті нам поїсти?  — Зʼявився Макс, який вже зачекався Дарини.
 — Та відпускаю вже твою красуню. Зараз скажу, щоб принесли вам чогось смачненького. Даринка, не прощаюсь.

Дідусь вийшов до каюти-кухні, а Даша з Максимом залишилися чекати в залі.
 — Признавайся, що за мене наплів старий?
 — Сказав, що ти просто нестерпний,  — в очах загорілись бісики.
 — А, тоді все ок. Правду сказав,  — його спокуслива посмішка знрову засяяла на обличчі.

Хвилин через пʼятнадцять вони вже смакували фірмовими морськими стравами, запиваючи смачними коктейлями. Після вечері Даша вперто вирішила зайти до музею про який так натхненно розповідав Лев Якович. Тому ще добру годину, на велику радість дідусю, вони переглядали різні дивовижі зі всього світу, які вміщувала його колекція.

Врешті, Макс з Дашею поїхали, коли зовсім вже стемніло.

Ще трішки і Даша впізнала свою вулицю, а за рогом показався її будинок. Вона дивувалася, як швидко промайнув час. Їй хотілося побути з Максом ще.

Мотоцикл слухняно підʼїхав до двору. Несподівано під світло фар потрапила сіра Ауді. Опершись об капот стояв Ден.

Макс заглушив мотор.
 — Вам потрібно поговорити, Малина чекає на тебе.
Дарина розуміла, що повинна обрати, але відтягувала цей момент як можна далі.