Частина 29 - Не бійся

Нарешті настав ранок. Даша чекала зустрічі з Максом. На що це було схоже? На побачення чи зустріч друзів? Даша до кінця не розуміла. Але від однієї думки, що вона буде на одинці з Філом, її обличчя заливало червоною фарбою.
 — А що це ти чепуришся?  —  Уважно приглядався брат.
 —  Не вигадуй.
 —  Ага, намарафетилася, губи нафарбувала.

Даша вбивчо зиркнула.
 —  Тоді тобі повинно бути все рівно і на Макса, який чекає коло будинку.
 —  Він тут? Чому ж ти мовчав?

Вона швидко збігла по сходах, зупинилася, щоб заспокоїти подих.
 —  Женько, я недовго. А ти, щоб без фокусів.
 —  І це каже дівчина, яка зустрічається з двома хлопцями.

В бік Жені полетів гребінець, який дівчина випадково прихопила з собою. Вийшла за двері.
Вона відразу побачила Макса. «Як він примудряється виглядати так спокусливо?»

Він мляво сперся на байк, дивлячись щось в телефоні. Одягнений в темні штани, білу футболку, потерту джинсову куртку, яку він недбало накинув на плечі. Хитрий погляд сховав під чорні сонцезахисні окуляри.

 —  Привіт, лялечко,  — підняв голову.
 —  Лялечко? Ти мене ні з ким не сплутав?
 На це Макс лише посміхнувся своєю гарною посмішкою.

 —  Вирішив заїхати за тобою. Раптом ти передумала.
 —  Не передумала,  —  зніяковіла.
 —  Тоді прошу.

Вона сіла позаду нього, обвела руками його міцну спину, притулилася.
Відчуття адреналіну і захвату охопило її з ніг до голови.

Вони їхали знайомими вулицями, за містом Макс пришвидшився. Але його рухи були впевненими. Навіть Даші здалося, що цього разу він надто обережний. При цьому, що швидкість була немаленька. Але їй було не страшно, навпаки безпечно як ніколи.

Дорога прямувала змійкою вгору, відкриваючи насолоду від морських пейзажів. Але чим вище вони підіймалися, тим гори ставали гострішими й небезпечнішими. Тоді вже Даша зажмурила очі, щоб не дивитися вниз. Нарешті вони зупинилися.

 —  Далі пішки,  —  скомандував Філ.
 —  Давай не підемо. Я не хочу.

Інстинктивно вона розуміла, що Макс привіз її до того місця, де вони зустрілися. Тригери хвилею пробіглись перед очима.

 —  Безстрашна, ти повинна глянути в очі страху. Довірся мені.  —  Почула вона крізь заціпеніння.
 —  Навіщо мені комусь довіряти? Крім болю, це нічого доброго не приносить!
 —  Комусь не довіряй, а мені можеш.
 —  Сказав хлопець, який намагався мене втопити,  —  прошепотіла Даша, не відводячи погляду від вершини.

 —  Невже Безстрашна жартує? Значить не все так погано… Взагалі-то це був нещасний випадок,  —  лагідно посміхнувся, за мить додав,  —  обіцяю, цього разу без ніяких вибриків.

Дарина мовчала, але хлопець розумів, що вона вагається. Він знову протягнув руку, Даша міцно вхопилась за неї, немов за рятівне коло. Він пішов першим, Даша несміливо крокувала слідом.

Іти вгору було не так складно, як минулого разу. На цей раз погода не підвела. І Макс знав цю місцину. Ще трішки й вони дісталися скелі. Дарина притиснулась до Максима.

 —  Навіщо ми тут?  —  Ще раз запитала Даша, коли вони врешті зупинились.
 —  Глянь до низу.
Вона заглянула в прірву. Камінець під ногами зірвався до низу і ще довго летів до води. Всередині все стиснулось.

 —  А тепер подивись туди.  —  Стоячи ззаду, він зі спини обійняв її за талію, притулившись щокою до її щоки. Макс показав на лінію горизонту. Де в хмарах танцювали птахи.
 —  Ти в безпеці. Я більше не дозволю нікому тебе ображати. Але Дашко, не бійся жити,  —  навіть якщо тобі хріново.
Це були не просто слова, вони звучали як виклик.

Даша з Максом стояли і просто мовчали. Дарина потроху заспокоїлась. Обійми Філа, його обіцянки, і те що він поруч, заспокійливим вливалось під шкіру. Вона зрозуміла, що хоче так і стояти в його обіймах. І ця краса довкола.. Вона широко відкрила очі і з захватом озирнулась.

 —  Пізнаєш?  —  Махнув в бік Філ.
 —  Маяк,  —  відразу впізнала Дарина.
Він здавався зовсім близенько, поруч, достатньо протягнути руку. Насправді ж до нього потрібно було ще йти та йти.

 —  Ми зайдемо в нього?  —  Раптово запитала дівчина.
 —  Якщо ти добре попросиш.

Дарина повернулась до нього обличчям, примружила очі.

 —  Будь ласка,  —  прошепотіла, їх губи були зовсім близько, вона відчула його м’ятний подих. Одним рухом зняла супермодні окуляри, бажаючи потонути в безодні його очей. Макс повільно пригорнув її до себе.

Він відчув як в його черствій душі почала танути крига. Йому було добре. Вперше за довгий час. Легенький вітерець роздував її волосся, наповнюючи повітря фіалкою. Макс притис її ще міцніше. Можливо навіть занадто міцно, але йому нестерпно хотілося стати для цього дівчиська ще ближчим. І щоб назавжди. Не відпускати.

Ніхто не слідкував за часом, лише сонце підіймалось все вище і вище. Вниз вони спускалися вже не поспішаючи, Макс жартував, Даша сміялася. І це теж нагадувало їх першу зустріч.
Нарешті дісталися до берега. Останні дні серпня були досить спекотними. Літо ніби промовляло, що воно ще не закінчилось і в нього ще є сили.

 —  Зануримось?
 —  О ні. Я і купальника не брала.
 —  Звикла ти все ускладнювати.
Скинув з себе футболку, роззувся.
 —  Йдеш?  —  Набрав в долоню води і легенько бризнув на дівчину.
 —  Не хочу,  —  відскочила в бік, сміючись.
 —  Ну як знаєш.
Але в одну мить Макс підхопив Дашу на руки та побіг з нею до моря. Дівчина верещала та викручувалась. У самої води вона закричала.
 —  Припини. Я сама!