Частина- 27

Макс прокинувся рано. Він відчув, що у нього заклякло все тіло. Розплющивши очі хлопець зрозумів, що Даша закинула на нього ноги і солодко спить. Він обережно звільнився з пастки, повернувся обличчям до дівчини. Даша не проснулась, лише перекинулась на спину.
Він усміхнувся.

Хлопець згадав, як вчора вони ще довго лежали перед телевізором. Дивилися щось, сміялися. А потім Дашка заснула. Міцно так. Він не торкався її більше. Хоча й бажав цього понад усе. Але він не хотів давити, не хотів користуватися ситуацією. Не хотів, щоб вони двоє жалкували про скоєне. Він знав, що вони не можуть так вчинити з Деном. Філ і без того відчував провину. Але навʼязлива ідея вп’ялася в його голову і не давала спокою: «Це він перший зустрів Дашу. Чому ж з ним можна так вчиняти?»

Все, сон вже не йшов.
Макс уважно дивився на Дашу. Як він раніше не помічав цю білосніжну шкіру, цей рум'янець на вилицях, ці ямочки. Це їхній перший ранок вдвох. І скоріше за все останній.
Філатов тихо піднявся, знайшов футболку на батареї. Одягнувся, глянув ще раз на Безстрашну . Тихо вийшов.

У нього зрів план. Він хотів покарати Толіка як слід, хотів, щоб той зник назавжди з Дашкиного життя. Бо він знав, що такі типи, як він, одного разу не розуміють.

Тому Макс дізнався у Женьки все що йому було потрібно. Їхню адресу, де працює ця сволота, де буває, коли приходить додому.

Вже на вулиці він дістав мобілку.
— Ріп, підйом. Нічого не рано. Справа є. Давай на нашому місці через годину?

Завів байк і чкурнув якомога далі від будинку.
Даша проспала до дванадцятої. Вона прокинулася від знайомого аромату: хтось готує каву. «Невже Макс?»

Вона підвела голову. Але на кухні копошився Женька.
— Доброго ранку. Хоча вже й обід. Ось, приготував тобі каву, сестричко.
— А де Філатов?
— Я прокинувся, його вже не було, —  протягнув горнятко ароматного напою.
— Дивно, — сьорбнула.
— А що дивного? Він такий і є. Коли захотів тоді й здимився.
— Ти там знаєш який він є, — розсерджено прибрала чашку в бік, піднялася.
—  І взагалі навіщо ти його кликав?
— А якби не він, щоб ми робили? Ну скажи, раз ти така розумна.
— Не знаю.

Вона і правду не знала. Якби не Макс їй навіть уявити було страшно, що могло статися.
Даша хотіла йому подзвонити. Крутила в руках телефон та думала, що вона йому скаже. Врешті вирішила написати:

— Привіт. Не встигла тобі подякувати — відправила.
Через мить на екрані засвітилося

— Пусте. Місію рятівника виконано.
Раптом телефон завібрував у руках. Даша була впевнена, що їй телефонує Філ. Але вона здивувалася. На екрані висвітився Ден.

— Привіт.
— Привіт.
— Як справи?
— Все добре, — що ще могла вона відповісти?
— Я ввечері буду в місті, хотів побачитися.
— Я працюю до 19:00.
— Тоді я заберу тебе після роботи.
— Дене… — Даша намагалася вставити слово.
— Відмови не приймаю. Потім поговорим.
— Добре.

Ден як завжди був пунктуальним. Варто було Даші закінчити зміну, як він вже стояв на своїй розкішній ауді. Як завжди модно вдягнений, з ідеальною зачіскою. Йшов дощ. Даша накинула капюшон вітровки, вибігла до авта.
— Сильно намокла?
— Та ні,— сіла на переднє сидіння.
— Це тобі? — Поцілував щоку, протягнув пакунок, — квітами не став відкуплятися, — хитро глянув.
— Що це?
— Розгорни, побачиш.

Даша тримала подарунок, не знаючи чи відкривати його.
— Дене, не потрібно, — вона відклала його в бік.
— Ти довго будеш дутися?

Даша не ображалася, але її почуття переросли в щось інше.
— Тоді відкривай, — наполегливо.
Даша здалася. Розгорнула обгортку. Під нею був синій футляр, а в нім браслет. Срібний з підвісками. Такий вона бачила лише на вітринах у магазині, але купити собі не могла.

— Дивись, ця підвіска ексклюзивна: закохані тримаються за руки.
Дивлячись на фігурки, Даша згадала Макса. Лише він так міцно міг тримати її долоню.

—Я не можу його прийняти.
— Можеш, — він взяв браслет і одягнув їй на руку. Завів мотор, машина слухняно виїхала на трасу.

Всю дорогу вони мовчали. Дарина навіть не запитала, куди вони їдуть. Через двадцять хвилин вони зупинилися коло ресторану. Ден заздалегідь замовив столик, тому їх відразу провели в затишну залу.

— Що замовиш? — протягнув меню.
— Чай з лимоном, — Даша була не голодною.
Ден усміхнувся. Покрутив меню, підізвав офіціанта.
— Два чорних чаю і ваш фірмовий десерт.
Далі повернувся до коханої. Загадково глянув в її очі.

— Я скучив, Дашка. Ми посварилися через якусь фігню.

— Дене, в мене вчора ночував Макс, — випалила дівчина.
— Ого, — хлопця приголомшило почуте, — мене не було всього кілька днів, а тут такий поворот.
— Але все не так було, як ти подумав. Він допоміг нам спекатися Толіка.
— Кого?

— Я розповідала про нього, — Даші стало неприємно. Між ними виникла незручна пауза.
— А, так. Згадав.
Чи справді згадав Ден, чи ні.  Але Даша не мала більше бажання нічого  розповідати.

— Даринко, я скажу тобі одну річ, — раптово, — я бачу, що між вами з Максом, щось відбувається. Але не тіш себе ілюзіями. Йому потрібно від тебе лише одне. Колись Філу так само “подобалась” дівчина, — він спеціально процідив слово, — продовжив — До тих пір, як вона покинула свого хлопця і стала його. Все. Потім кохання закінчилось.

— Навіщо ти мені це розповідаєш?
— Хотів попередити...

Знову мовчанка.

— До речі, ми виграли гру, я став гравцем місяця, — намагався змінити тему.
— Вітаю, — сухо.

Наступні декілька хвилин Даша слухала розповіді про футбол, гру і про досягнення Дена.
— Що ти про це думаєш? Даринко?
— Що? — дівчина прослухала.
— Як ти гадаєш ми вирвемось до фіналу?
— Звісно.
— У п'ятницю гра, ти ж будеш? — він доторкнувся до її руки, великим пальцем проводячи по зап'ястку.
— Буду намагатися, Дене. а зараз можеш відвезти мене додому? Вибач, я втомилася, — вона зробила ковток чаю, до десерту навіть не доторкнувся.