Частина 23

Час немов густий туман тягнувся повільно й млосно. Відтепер Даша не жила, а радше проживала день в тривозі та очікуванні чогось поганого.

Перші думки були закинути одяг до валізи та тікати куди очі дивляться: змінити житло, а ще краще місто чи навіть країну. Зникнути, щоб Толік їх більше не знайшов. Але згадка про майже порожній гаманець повернула її до реальності. 

Можна було заявити в поліцію. Але Дарина боялася, що Женьку загребуть до інтернату, й навіть оком не моргнуть. Тому цей варіант вона також відкинула.

Після того як між нею та Деном пробігла чорна кішка, Дарина вирішила взяти паузу у відносинах.
Вона не відповідала на дзвінки та повідомлення хлопця. Дівчина знала, що Малиновського деякий час не буде в місті: розпочався чемпіонат. Тому в неї зʼявилася можливість все обміркувати.

Ну, а з Максом вона і так не спілкувалася. Тим паче після його останньої фразочки.
Але тепер вона сама і це лякало. Женька привидом ходив вулицями, озираючись навкруги. Він удавав, що все добре, але Дарина чудово розуміла, що це не так. Надія була лише на те, що  Толян проспиться і залишить ідею їх чіпати. Та й вже пройшов тиждень, а про нього більше нічого не чути.
Літні дні добігали до кінця, й в повітрі вже відчувалося дихання осені. Даша поспішала з роботи, щоб повернутися додому до сутінків. Вона спеціально вибирала людний маршрут, щоб весь час бути серед людей.

В кишені завібрував телефон.
 — Так, Женю, все добре, йду додому, хвилин за 10 буду.
Брат хвилювався і постійно наярював сестрі. Знову дзвінок.
«От вже цей Женька..»
Але на екрані висвітився незнайомий номер

.«Хто б це міг бути. А якщо Толік?»

Вона не відповіла, але незнайомець ніяк не бажав угомонитись.

Дівчина швидко скинула номер і вимкнула телефон.
Добре, що до її будинку залишалося зовсім трохи. Вона пришвидшила кроки, з усіх сил тримаючись, щоб не бігти.

Нарешті Даша побачила знайомий, вже ставший рідним, будинок з білої цегли. Озирнулася, переконавшись, що коло воріт ніхто не чатує. Женька вже має бути вдома. Так і є, ще мить і брат відчинив двері. Його обличчя було світлим і спокійним, що трохи здивувало сестру. У вітальні відчувався аромат кави, що також було дивним, адже Женька її не любив.

 — Дашо, у нас гості,  — по  радісному обличчі брата дівчина вже зрозуміла, що цей гість точно не Толян. «А хто тоді?»
 — Привіт, мала.
В кріслі, як нічого не бувало, розвалився Макс: у чорних потертих джинсах та футболці, яка відтіняла мускулисті плечі та міцний торс.
 — Філатов, що ти тут робиш?
 — Сумувала за мною?
 — Давай без жартиків,  — відповіла спокійно.

Хоча вона і злилася на нього, але той факт, що вони вже не самі, заспокійливим вливалося в душу.
Макс сьорбав каву, хитро поглядаючи на неї.

 — Дашо, ну що ти стовбичиш, наче привида побачила?  — тараторив Женька, схопивши її сумочку, і повісивши у шафу на гачок,  — це я запросив Макса.
 — Для чого?
 — А можна ще цукру? Пробачте, що перебиваю.
Женька хутко підставив керамічну цукерницю.
 — У нас ще млинці є, Дашка пекла зранку.

Даша, спопеляючи зиркнула на брата. Здавалося, саме зараз, тисячі блискавок посиплються йому на голову.

 — А чому ж ні? Хто ж від млинців відмовиться? До речі, —  пережувавши і зробивши театральну паузу, —  Безстрашна, ти чому на дзвінки не відповідаєш? Я набирав сьогодні разів зо три.
 — Так це ти був?  —  полегшено.
 — Якби тебе не знав, подумав би що від когось ховаєшся.

Даша відвернула погляд, Женька опустив голову.
 — Так, розповідайте. Що тут відбувається? Колись, малий, чому мене покликав? Не смаколики ж їсти.
 — Женю, не смій.
 — Дашо, але ж Філ мій друг, я знаю його давно. Хто нам ще допоможе? Дена немає, на кого нам розраховувати? Максе,  —  він звернувся до хлопця, памʼятаєш ти говорив, що в разі чого ти завжди поруч.
 — Звісно.
 — Це наші з братом справи.
 — Е ні, я дав слово Женьці. Якщо ти маєш щось проти, тебе ніхто не тримає. Ми й вдвох прекрасно розберемося.
 — А нічого, що я тут живу?
 — Тоді можеш налити собі чайку і сісти поруч,  —  він поплескав по дивану на вільне місце коло нього.
 — Ну, Жеко, колися.
 — Гірше не буде,  —  глянув на сестру, продовжив до Філа,  —  нас переслідує вітчим. Він чатував коло будинку і чекав на Дашку, але я…
 — Стоп. тепер ще раз. Вас переслідує хто?
 — Толік, мамин хахаль. Я хотів його розмазати, чесно Філе, я готовий його знищити, розтоптати, лише б його більше не існувало. Але не зміг,  —  на мить в нього заблищали сльози, які змінилися на гнів.
Та я придумаю щось. Ось побачиш.
 — Малий, заспокойся,  —  потріпав за чуприну, але його вилиці грали, а в погляді з'явилося щось хиже.
 — Це той самий?  —  глянув на Дашу. Але їй не потрібно було нічого говорити, в її очах було все: біль, страх, ненависть.
 — Чого ця погань від вас хотіла?
 — Грошей,  — зізналася Даша. Вже не було чого приховувати. Вона не думала, що Макс зможе щось вдіяти, але їй потрібно було з кимось поговорити.
 — Де він живе?
 — Не роби нічого. Це не допоможе.
 — Не хоче сестра казати, скажеш ти,  — прошипів до Женьки.
 — Там мама. Щоб не вийшло гірше.

Філатова охопила лють, від однієї думки, що ця тварина торкалася до Дашки, зносило дах. Він сам не очікував подібного від себе. Гнів закипав всередині. Йому хотілося розтрощити йому обличчя, вивести в ліс. На думку спадали самі мерзенні ідеї.
 — Ок. Сам розберусь. Я дістану його з - під землі,  —  хлопець вже скочив до дверей, але Даша кинулася за ним, гарячими пальцями обхопила його долоню.
 — Почекай, Максе. Залишся.