Частина 22

— Не завадив?
Наче ошпарені, друзі дивилися на Дена. Кілька секунд між ними стояла тиша. Першим прийшов до тями Макс. Він здивувався, але й відчув полегшення, побачивши брата. «Краще вже Ден займеться своєю Дашею, аби нічого не вийшло з під контролю. І про що хвилюватися? Вони просто танцювали, не цілувалися, не обіймалися десь за кутками. Ден сам залишив Безстрашну на нього. І тому, що вони разом є пояснення.» Але сумнів, наче хробак точив його зсередини.

— Малино, скажеш таке. Добре, що повернувся.
— Бачу, без мене ви не сумували.
— Помиляєшся, Дашка, всі вуха про тебе прожужала.
— Я телефонував, проте ніхто не відповів.
— Ще б, такий галас в клубі, хіба щось можна почути?
— Дашо, ми можемо поговорити? На одинці, — акцентував.
—  Я вже зібралася додому.
— Лише кілька слів, — його погляд пронизував.

Вони вийшли на вулицю, Максим залишився всередині.

«Брат хоче поговорити з малою, то нехай.»  Але щось дратувало його в цій ситуації.
Ніч накрила місто темним щільним покровом, не даючи жодній зірці показати своє обличчя.

— Дашо, я перегнув палицю, — почав Малиновський.  — Не мав права так з тобою розмовляти. Але той хлопець… Мені здалося, що він до тебе чіплявся. І мене вибісило те, що ти відмовилася їхати зі мною.

— Ти залишив мене одну.
— Я залишив тебе з Максом.
— А ти часто своїх дівчат лишаєш на друзів?
— Ні, я розізлився. Але вам і без мене було добре.
Даша промовчала. Образа павутиною розповзалася всередині.

— Дене, навіщо ти повернувся?
— Бо зрозумів, що повівся неправильно, але коли побачив тебе з Максом, як ви дивитесь одне на одного… То краще б не повертався. Почуваюсь цілковитим бовдуром.

— Між мною та Максом нічого немає. Памʼятаєш, ти обіцяв, що більше мене не покинеш. Ти збрехав.І якщо думаєш, що можеш мене образити, а потім відкупитися квітами, то це не так.
— В мене і на думці подібного не було, але ти теж повинна розуміти, що я не дозволю морочити собі голову, тим паче,  динамити.

— Ось де ви, друзяки, — із темряви виринув Макс.
— Філе, ми не договорили з Дашею.
— Виходить я завадив? А нічого, Малино, що я твою лялю розважав весь вечір, а тепер, бач, все — вільний.  Сорі, але я не піду, — його вилиці грали, видно, що хлопець був роздратований.
— Дякую, звісно. А чого ти чекав? Що в знак подяки я тобі її подарую?
— В тебе клепки не вистачає? Але ж, звісно, великий Малиновський завжди правий. Та ти забув, що мною не покомандуєш. І так, якби я захотів, то Дашка вже б давно була моєю.

— Припиніть негайно! Ви себе чули? Зовсім вже подуріли. Я що лот якийсь, чи річ, яку можна дарувати один одному? Все, з мене досить, я їду.

— Я  відвезу тебе, —  намагався зупинити Ден.
— Ні, на таксі доберуся.
— Безстрашна, не перегинай палицю. Якщо не хочеш з Малиною  їхати,  ок, без проблем.  Я можу  тебе підкинути. Але нічого вештатися самій по ночах.

Та вже  з'явився автомобіль, який Даша напередодні  замовила. Вона хутко сіла  всередину, зачинивши дверцята перед обличчями хлопців. Мить, і машина, наче примара, розчинилася у темряві. А з нею і дівчина, яка стала між двома друзями.

— Це все через тебе, — зціпив зуби Ден.
— Знайшов крайнього.
—  Визнай, ти втюхався в неї.
— Та пішов ти, —  шпурнув друга в плече, прямуючи геть.

Коли дівчина підʼїхала додому вже було пізно, світло в будинку  не горіло, лише маленький вогник світився у вікні.

«Дивно, чому це Женька ще не спить?  Можливо чекав на неї?  Але на брата це не схоже. Скоріше за все він заснув, а нічник забув вимкнути.»

Вона відімкнула ключем двері. Зайшла в коридор, роззулася і попрямувала сходами на гору. Заглянула в кімнату до брата. Дивно, ліжко застелене, його там нема.

В її кімнаті горіло світло, на нього Даша і попрямувала. Фух, Женька там. Він сидів на ліжку, погляд якийсь тривожний, видно брата щось злякало.
— Женю, що трапилося?
— Ти зачинила двері?
— Звісно.
— Я телефонував тобі.
— Вибач, видно я не чула. Такий вечір видався, що краще і не згадувати.
— Він був тут. Коло будинку.
— Хто?— стривожено.
— Толік.

Даша відразу зрозуміла, що мова йде про маминого хахаля, якого навіть вітчимом важко було назвати. Від однієї думки, що поряд вешталась ця тварюка, у Даші затряслись руки, вона відчула дрижаки по всьому тілу, її нудило. Всі страхи, які вона так намагалася викреслити зі свого життя, тепер показали своє огидне обличчя.

— Ти впевнений? — Уважно вдивлялася в його бліде обличчя.
— Так, я зустрів його коло будинку, коли повертався з тренування.
— Але як він дізнався, де ми? Чого хотів?
— Грошей. Толян був п'яний, лаявся і ледве тримався на ногах. Кричав, що ми йому винні, що терпів нас довгий час і ми жили його коштом. Сказав, що бачив тебе на фото з багатеньким футболістом. Тому бабки у нас точно водяться.
— Він тебе не чіпав?
— Ні, я пригрозив, що викличу копів, та встиг зачинити двері перш ніж він зайшов. Та покидьок грозився, що ще повернеться. Тепер він знає, де нас шукати.
— Женю, він нам нічого не заподіє. Чуєш. Обіцяю тобі. Вибач, що залишила тебе самого.

Але Даша була в розпачі. Звідки в них гроші? Що від них хоче цей мерзотник? І що їм далі робити?