Частина - 21

Одна пісня змінювалася іншою, а вони все сиділи на місці, мовчки спостерігаючи за тим, як розважаються інші. Максим ліниво розглядав дівчат, інколи кидаючи погляд на Дашу. Хлопець все ж сподівався, що Даринці скоро набридне і він зрештою відправить її додому. Хтось вірно підмітив, що від спокуси можна врятуватися лише втечею. Чомусь саме ці слова невідомого, але, напевне, дуже розумного чолов'яги крутилися у його голові.

Дарина шкодувала, що не вміє читати думки інших. Вона абсолютно не розуміла ані Макса, ані Дена. Якщо перший  просто її ігнорував, то другий взагалі зник. Ось зараз, ще трохи, й вона точно розклеїться.

«Тільки не плакати. Цього ще бракувало», - стиснула губи.

Філ же розвалився на стільці, хитро примруживши очі та спокусливо посміхаючись.
— Максе? — не удавай, що мене не існує.
— Слухаю, кицю.
— Чому Ден так вчинив? —хлопець явно не очікував.

— Безстрашна, я схожий на психолога? — але Даша чекала відповіді І не думала відступати.
— Добре, — здався, — але без образ, раптом що. Ти для нього надто непередбачена, — ніс якісь дурниці.
— Як тобі пояснити. Ден сам по собі дуже правильний. У нього все розкладено по поличках. Розумієш? Він завжди все контролює. А тут зʼявляєшся ти.. та, яку контролювати неможливо.
— Тебе послухати, то я просто ходяча біда.
Макс засміявся.
— Просто ви різні. Я все гадаю, коли ти вже  перестанеш грати «милу дівчинку» та покажеш себе справжню?
— Стоп. А яка я справжня, пане професоре?
— Не знаю, але точно не така безхребетна, як здаєшся, на перший погляд.
— Це комплімент?
— Облиш, я бачив якою ти можеш бути.
— І якою ж?
— Впертою, зухвалою, іноді несповна розуму, і при цьому... сміливою, палкою, ніжною…
— Філе!! Раптом, наче сніг на голову, звідкілясь взялися дві близнючки: зі склянками в руках, веселі та балакучі.
— Нам сказали, що ти тут, а ми не вірили…
— Ховаєшся від нас —  перебивали одна одну.
— Привіт, мої янголята.
— Ти памʼятаєш!! - захлопали в долоні,
— Скажете таке, хіба вас можна забути?  Хелловін, ви в білих прозорих  сукнях, ще й з крильцями.
— Так, це була відпадна вечірка.
— Ми хотіли запитати.
— Ти питай.
— Ні, ти, - сварились між собою.
— Дівчата, — гримнув Максим.

Зрештою одна із близнючок сіла коло хлопця, підперла рукою щоку, нарешті промовила:
— Ми прийшли дізнатися, чи буде щось подібне в цьому році?
— Я про тусу, нічого не подумай, — раптом звернулась до Даші, — у нас є хлопці.  

— Хоча Макс і красунчик, але ми зайняті. Тому не ревнуй. — увірвалась в розмову друга сестра.
— Буде дівчатка, буде. Обіцяю незабутнє свято. І звісно, ви дізнаєтесь про нього перші.
— Супер!
— Чудово!
— Це ж наша пісня! Мерщій з нами? Відірвемось —  тягнули за руку.
— О ні, я пас, а ви, лялечки,  без мене потрясіть своїми гарненькими сідничками.
— Так само раптово, як і зʼявилися, близнючки зникли в натовпі, піднявши руки догори та викрикуючи слова улюбленої пісні.

— Подруги?
— Знайомі.
— Хочеш, іди з ними, не потрібно мене чатувати.
— Хотів би —  пішов. Краще відвезу тебе додому.
— Ну ти й зануда, Філатов, а ще королем вечірок звешся.
— Зануда кажеш?

Раптом, він стрімко розвернув стілець, на якому сиділа Даша, і підтягнув до себе, наче візок з норовливим малям. Тепер їхні обличчя були впритул один одному. Він нахабно свердлив її поглядом, криво посміхаючись.

Даша потрапила в пастку, Макс міцно тримав крісло, при цьому широко розставивши ноги, не даючи дівчині й шансу вислизнути.

— Ти пахнеш фіалкою. Ніжно та дуже спокусливо, а твоя червона помада притягує, як магніт—  прошепотів на вухо.

Наче маленька пташка, що потрапила в пастку, Даша слухала, не наважуюючись поворухнутися.
— Якщо я зануда, — продовжував, —то чому ти так розчервонілась? Я навіть в темноті відчуваю, як спалахнуло твоє обличчя.

В якусь мить, Даші здалося, що Філ дорветься до її  губ і накриє своїм поцілунком. Від цієї думки в неї змокріли долоні, а серце почало скажено калатати.

Наче читаючи її думки, хлопець додав:

— Але не хвилюйся. Я не чіпатиму тебе, бо ти дівчина мого брата.

Повільно сів на місце, обпершись об спинку крісла, глянув на годинник, наче й не було цієї розмови. Заграла повільна мелодія, і зал потонув в нічній атмосфері.

— Ходімо? — раптом протягнув руку, —  чи все ж додому?
— Ходімо.

Даша погодилася. Чомусь їй захотілося піти з цим нахабою. Їй набридло сумувати і вона хотіла завершити цей вечір чимось гарним. Хоча б танцем.

Макс провів Дашу до зали. Він обережно підняв її руку, та почав рухатися, ведучи за собою. Його рухи були плавні та делікатні. Її кроки бездоганно слідували за ним.
Макс зазирнув в смарагдові очі дівчини. Хімія, що існувала між ними плутала думки й відключала розум. Її руки, ковзнули по його широких плечах, врешті, наче два крила, обвелись навколо його шиї. Долоні Макса обережно спустились на талію.

Повільно, наче намагаючись упіймати цю мить,  вони оберталися в такт музиці. Не помічаючи нікого довкола, і навіть Дена, який вже декілька хвилин спостерігав за ними.

З першого погляду він помітив їх - Макса і Дашу, танцюючих разом, мов у власному Всесвіті.  Ден розгублено стояв в тіні, спостерігаючи за їхніми плавними рухами, милими теревенями й сяючими очима.