Частина 18 - Концерт

Даша трішки хвилювалася, переступаючи поріг нічного клубу. В подібних закладах вона бувала нечасто, а якщо точніше, то лише один раз, та й то менш ніж годину: боялася, щоб вітчим не вчинив знову розбірки.

Але зараз її погляд намагався охопити кожну деталь. Напівтемрява огорнула приміщення, а дзеркальні кулі на стелі розсіювали світло у всіх напрямках, створюючи нереальну атмосферу. Голосна музика змішалася з запахом дорогого парфуму та ароматами алкоголю.

Бар розташований з одного боку зали, мав грандіозну стійку із підсвічуванням під самою поверхнею. Тут бармени вміло змішували коктейлі, приймаючи забаганки багатеньких клієнтів.

Анюта ж навпаки, почувалася як риба у воді. Вона відразу зустріла знайомих, замовила «Апероль», і через мить вже звабливо рухалася в такт музиці.

На сцені публіку розігрівали молоді артисти. Народ жваво танцював під ритмічні біти, очікуючи від вечора чогось особливого.

Друзі зручно умостились за столиком, який напередодні забронювала Аня. Звичайно, що вони зайняли найтоповіші місця в залі.
— Пожуємо щось? — запитав Макс, відсканувавши QR меню.
— Брате, ти лише думаєш, як набити шлунок. А як же ж духовне?
— А ми що у філармонію прийшли? —  хмикнув, — тоді пропоную випити.
—  Я б теж щось з'їла, —  підхопила Даша.
—  А як що до “веселих” напоїв?
—  Максе, — криво всміхнувся Ден, — не дави.
— Таке враження, що ви в церкву прийшли. Нюта, замовиш щось?
— Ти ж знаєш, я не їм після шести.
—  А даремно — Макс тикав пальцем по смартфону з однієї страви на іншу.
— Ти б відразу подобріла б.
— Хм…і що це значить? — нахмурилась.
— Не зважай, — накрив її губи поцілунком.
— Молодята, ми вам не заважаємо? — підколов Ден. Але насправді йому було все одно, він підсунувся до Даші, ніжно обіймаючи її за талію.

На мить Дарина хотіла заплющити очі, щоб не бачити цих двох. У неї спалахнуло обличчя, добре, що було темно і ніхто не звернув на неї уваги. Вона відчула як всередині палав вогонь і їй хотілося зникнути, провалитися крізь землю. Вона ревнувала.  «Але чому?» Це ще більше дратувало.
Підійшов офіціант, щоб зробити замовлення.
— Нарешті, — буркнула собі під ніс.
— Безстрашна, я ж тобі так і не подякував? — Як нічому не бувало зиркнув на Дашу Філ.
— Як ти її назвав? — Нюта аж підскочила.
— Це довга історія, — відморозився.
— Дашо, дякую за картину. Вона ульотна.
— Яку картину? — знову влізла Нюта.
Макса вже починало тіпати від блондинки.
— З піратом, — все ж відповів.
— Та що у твоїй вітальні висить? — ніяк не могла скласти пазлик Аня.
— Ага.
 «Не дивно, вона, мабуть, частенький гість у Філатова»  — подумала Дарина, але з іншого боку їй було приємно, що її робота не валяється десь у закутку, а радує чийсь погляд. Нехай навіть цієї...
— Ти ж розповідав, що цю картину тобі Ден подарував...
— Так і є.
— Але намалювала її Даша, — втрутився Ден, розуміючи що ще трішки й брат вибухне.
— Анютко, ми так і познайомилися.  Думав лише порадую брата, а зірвав джекпот, — він гаряче глянув на кохану.

— Рада, що вам сподобалась, — підвела смарагдові очі дівчина.
— Сподобалась… якось неоднозначно відповів Максим, але потім виправився, —  ти нічогенько малюєш.

На мить їх погляди зійшлися. Він дивився на неї дуже уважно, вже без злості, але здавалося, що ще трохи і хлопець проникне в її думки, зчитає їх невидимим сканером.

— З вуст Філатова це найвища похвала, — засміявся Ден і Максу прийшлось перемикнутися на друга.
— Ти знаєш мене, як облупленого.
— А ви давно зустрічаєтесь? — спокійно запитала Даша.
— Вже майже рік, — щебетала Аня, — правда з перервами, але ми не можемо один без одного.
Хлопці переглянулися.
— Хм… коли Нюта повертається зі своїх “морів”, тоді ми й зустрічаємося. Дівчинко, допит закінчився? — шкірився.
— Звісно, — Дарина посміхнулася своєю білосніжною посмішкою, та міцніше притулилася до Дениса.

Аня сиділа мовчки. Її бісила дівчина Дена, той факт, що їй доводилося ділити з нею увагу. Вона відразу оцінила її, як доволі гарненьку, але ж “зірка” в компанії повинна бути лише одна. І нею завжди була вона. Аня повернула миленьке личко, закліпала довжелезними віями, промовила:

— Я не лише буваю на “морях”, як ти, Максику, кажеш. Наприклад, наступного тижня я їду до Рима. Дашо, а ти бувала в Римі?
— Ні.
— Не переймайся, колись обов'язково побуваєш, якщо повезе, звісно.
— В мене інша мрія, — не зважала дівчина.
— Яка? — зацікавився Ден.
— Хочу побувати в Парижі, але не лише по місту погуляти, а й потрапити до Лувру. Уявляєте на власні очі побачити оригінал Мони Лізи? — в неї загорілись очі, а милі ямочки на обличчі стали ще жвавішими.

Дівчина вміла так зацікавити, що від неї було важко відірвати погляд. Вона могла жестикулювати, щось розповідаючи, а могла й зробити вигідну паузу посеред розмови, при цьому граючи звабливою посмішкою. Але все це було так невимушено і природно, що її хотілося пізнавати більше й більше.

Друзі притихли, навіть Макс відірвався від танцполу, де останні кілька хвилин слідкував за довгоногими красунями.
— На мить уявив, як ми вдвох гуляємо по Парижу, — нарешті спохватився Ден, великим пальцем гладячи її долоню.
Макс перехилив склянку, скривився. Його брови злегка зійшлися, а очі примружилися. Закинувши до рота шматочок лимона промовив:

— Бро, бачив твою нещодавню гру. Забити гол на останніх хвилинах — це сильно.
— Дякую, брате. Але до фіналу ще далеко, потрібно готуватися.
— Минулого року, — влізла Нюта, — коли ми подорожували Європою, я з татком побувала на матчі Реал Мадрид. Повірте, це повний відпад.
— Віримо, сонце, віримо, — кинув Філ.
— Скоро і ти, Дене, будеш серед них, — закліпала очима Нюта. Малиновський підняв брову. — Якби ж.
— Будеш, братику, і не сумнівайся. За це і вип'ємо, —  Макс підняв чарку.
— До речі, Малино, в мене декан фанат Олімпіку. Підженеш кілька квитків на гру? Потрібно сесію закрити.
— Ден зареготав, — Філатов, ти нестерпний.

— А ти  найкращий! Але, — підняв вгору вказівний палець, — за Реал Мадрид я правду сказав, нічого собі не надумай.