Частина 16

Даша ледве підвелася на ноги, другий день її мучила гарячка. Де влітку можна було підхопити застуду в голові не вкладалося? Женька, наче заведений, крутився навколо сестри: носив ліки, ставив компреси, і навіть сам приготував бульйон. Лікарка сказала, що це вірус, і при належному лікуванні Даша швидко одужає. Але Женька все одно переймався: він боявся, що з рідною людиною станеться щось погане.

— Женю, хтось у двері стукає, піду відчиню.
— Ні, я сам, а ти зараз же повертайся до ліжка, лікар ясно сказала: “Постільний режим.”
— Не будь занудою, — хмикнула зблідла Даша.
Але Женька хутко випередив сестру та відкрив першим двері.
— О, а ти що тут забув? —  в голосі чулося роздратування.
— Привіт, сестра вдома?
— Вона не хоче тебе бачити.
— Женько, впусти його, — почувся здаля голос дівчини.
— Велком, —  буркнув хлопчик, пускаючи непроханого гостя.

Дашка майже нічого не розповідала про їхню сварку, але ж він і сам не бовдур: все чудово розумів. Сестра весь час ходила, наче в воду опущена, а про цього і слух пропав. І навіть те, що він відомий футболіст, не давало йому ніякого права ображати сестру.

Спочатку у дверях показався величезний букет білих троянд, а вже потім Малиновський.
Даша лежала на дивані, вона відразу впізнала голос Дениса. Дівчина стільки разів уявляла, як він заходить до неї в кімнату, але зараз, вона відчула якесь збентеження, її серце калатало, і вона поняття не мала, що з цим робити.

Хвора лежала на ліжку, вкрившись ковдрою під саму шию. Її обличчя виглядало блідим, а звичний рум'янець на щоках зник. Очі, які завжди блищали веселкою кольорів, зараз були тьмяні та затуманені. Він підійшов ближче. Денис занепокоївся. Даша в такому стані, а він нічого про це не знав.
— Привіт, —  намагався спокійно говорити Ден.
— Привіт.
— Хворієш?
— Так
— Гніваєшся?
— Ні.
— Як ти себе почуваєш?
— Немов каток переїхав… Та не через застуду..
— Дашо, мені потрібно багато чого тобі сказати. Я дуже сумував за тобою.
Дарина уважно слухала, але мовчала.
— Я обіцяю, що ми про все поговоримо, але згодом, не зараз. Я не хочу, щоб ти хвилювалася.

— Я теж сумувала за тобою, — чесно призналася Дарина.

Її слова, наче сірник, запалили душу. Він так хвилювався, що Даша не захоче його бачити. Ден нахилився, крадькома вдихаючи її аромат, водночас ніжно притулився губами до оксамитової шкіри. Її обличчя палало.

— Так, маленька, щось ти мені зовсім не подобаєшся. Ще трохи і на тобі можна буде смажити яєчню.
— Зі мною все добре, не переймайся.
— Так, а де термометр? — не хотів слухати Ден.
В кімнату забіг Женька, він чув всю їхню розмову. Та йому ні краплі не було соромно за те що він підслуховував. Тепер вже він буде контролювати, щоб Малина знову щось не відчебучив.

—  Давай свій віник, поставлю у воду, — звернувся хлопчина до Дениса. Натомість протягнув сестрі градусника, — Даринко, міряй температуру.
Даша послухалась. Не було сил сперечатися.
— Дене, дякую за квіти. Вони неймовірні.
— Це ти неймовірна. Дозволиш? — він поправив подушку, яка майже лежала на підлозі та підмостив її Даші під спину.

Йому хотілося зробити для цієї дівчинки набагато більше: турбуватися про неї, тримати в обіймах і не відпускати. Через кілька хвилин він згадав про градусник. Глянувши на шкалу хлопець різко схопився.

— Даринко, в тебе жар. Де у вас Ібупрофен?
— Я зараз принесу, —  кинувся до кухні Женька.
— Може швидку? — гостро глянув Малиновський, крутячи в руках телефон.
— Ні, лікар вже був, — сказала, як відрізала.
— Тоді мерщій пити ліки, і чай з лимоном, а далі буде видно, — «Подивимося, хто з нас впертіший»‎.

Дарина більше не сперечалась, крім брата нею давно ніхто не опікувався. В памʼяті спливали картини дитинства, коли бабуся ще була жива. Якщо Дарина занедужала, вона перш за все готувала чай з малиновим варенням. Чи то бабусина турбота, чи то  цілющий напій, але Даринці відразу ставало легше.

Тим часом Ден вже хазяйнував на кухні, він не звертав уваги на невдоволеного Женьку. Головна зараз Даша. На тумбочці стояло чимало ліків, серед них він знайшов жарознижувальне. Женька мовчки ввімкнув електрочайник та копошився з пакетиком чаю.

— Лимон закінчився, — оглянувся хлопець— Зараз схожу.
— Не лише лимон, — заглянув в холодильник Ден, —  Ні, ти залишишся з Дашею, я поїду. Слідкуй за нею. Скоро буду.
Він стрибнув у машину, начебто супермаркет був за рогом. В магазині він трохи розгубився. Що брати?

Овочі, фрукти, сік… Він зайшов до ряду з морепродуктами. Взяв рибних делікатесів. Йому здалося цього мало, тому він набрав ще всякої всячини в мʼясному відділі, а на останок взяв торт та цукерки. Зрештою задоволений вийшов, штовхаючи повний візок до машини.

— Агов, я вдома, — крикнув хлопець заходячи до кімнати.

— Тихо тобі, Даша спить.
— Як вона?
— Жар спав, та чи на довго?
Хлопець попрямував до кухні.
— Малий, допоможеш?
— Ти їжі набрав, як на футбольну команду. А може думаєш, що ми тут голодуємо?
— Не мели дурниць, взяв, щоб три рази в магаз не бігати, — хвилинку промовчав, потім додав.
— І давай врешті розберемося. Я чому до вас приїхав? — він дістав з пакунка ананас і кинув хлопчику.
— Чому? —  Женька влучно впіймав фрукт та поклав його в кошик.
— А, тому що мені подобається твоя сестра. Ти гарний брат, я це бачу, але облиш, я не скривджу її, —  голос звучав твердо, блакитні очі ще більше посиніли.
— Допустимо, я тобі вірю, але знай, що я слідкую за тобою. Ще раз, і будеш мати справу зі мною.
Ден зціпив зуби, лише чорна брова поповзла догори.

Хлопці мовчки діставали продукти. Їх і справді було чимало, так що холодильник через мить був забитий до верху. Час від часу Женька поглядав на годинник, щось його непокоїло.