Частина - 14.1

Він хутко пірнув у море. Філ добре плавав і зміг відразу дібратися до дівчини. Міцно обхопив її рукою, допомагаючи триматися на плаву. Вона нахапалась води й сильно кашляла. «Слава Богу жива», - пульсувало в голові. В їх сторону вже мчав рятівний човен. «Скоріше б». На ньому  стовбичив позеленівший Ден, який перший забив тривогу. Дашу обережно витягли на борт, обстежили та укутали ковдрою.
-Що ти накоїв?! Мало її не вбив.- орав Ден.

Макс вперше бачив його в такому стані, Малина боляче штурхонув його в плече.
Але нехай, Філ знав, що заслужив. До нього дійшло, яку дурість він накоїв, хлопець ніколи б не нашкодив дівчині, хотів лише її провчити, але і, справді, переборщив, мало не покалічив.

- Брате, вибач, щиро зізнався Філ, - не знаю як так вийшло.
- Не знаєш як вийшло? Це моя дівчина! Хто дозволив тобі таке витворяти!
Макс мовчав.
- Заспокойтесь двоє! Я в нормі, - втрутилася Даша.
Мокра, бліда наче примара, вона зиркала сумними зеленими очима, потім стиха промовила.
- Денисе, ми з Максом знайомі. Але познайомилися давно, ще до тебе.
- Тобто?
- Дівчина з бухти Фенікс - це Даша, зізнався Максим, і відчув деяке полегшення від того, що друг нарешті знає правду.

Додому Денис з Дашею їхали мовчки. Йому потрібно було переварити новину, він не хотів ані розмовляти, ані слухати якісь пояснення. Дарина ж не мала сил виправдовуватися.
Вона зайшла до будинку і відразу попрямувала до своєї кімнати. Зачинивши за собою двері, прямо в одязі упала на ліжко. Гарячі сльози котилися по щоках, вона закрила очі, уткнувшись в подушку.
Відпочити не вийшло, голосний та набридливий рингтон задзвенів на всю кімнату. Хтось наполегливо намагався дозвонитися. На п'ятий раз Даша все ж відповіла.
- Привіт, почувся хрипкий голос

- Привіт, - чомусь його вона відразу впізнала.
- Я хочу перепросити.
- Максе, де ти взяв мій телефон?
- Женька дав, - чесно признався.
- Чудово…
- Заспокойся, я не буду тебе донімати, дай мені кілька хвилин і все. Обіцяю.
Даша відчувала його рішучість.
- Я на тебе не ображаюсь. Сама винна… Тому можемо заінчувати розмову.
- Ні, послухай. Я вчинив ганебно, і якби з тобою щось трапилось, я б собі не пробачив.
Даша мовчала.
- Не знаю як пояснити. Та я не очікував побачити тебе разом з Деном. ..Я - бовдур. Вибач.. За все. Ти дівчина мого найкращого друга і я це поважаю…
- Ден більше не хоче мене бачити.
- Дай йому  час, я його знаю. Навіть дурню зрозуміло, що він закоханий в тебе, тому все буде добре, ось побачиш… А мене вибач. Це все що я хотів сказати, бувай…
- Стривай...Максе…

Але все. Стояла тиша. Він скинув дзвінок.

Вже пройшло понад тиждень, а від Дена не було жодної звістки. Він не телефонував і не приїздив. Якось його машина проскочила повз заправку. Але так швидко, що Даша навіть засумнівалась, чи то був він. Дівчина хотіла написати йому, але що писати? Які підібрати слова? Пробач? Але за що? Вона така ж постраждала в цій ситуації як і він. І взагалі, тут ніхто не винен. Але чому ж так боляче і гидко на душі? Без Дена вона почувалася самотньою. З ним вона раділа і здавалося, нарешті, почала справді жити. А що тепер?