Частина 2 - Втеча на світанку

Природа – дивовижна! Нещодавно вирував ураган і розривалося небо. Але зараз бухта перероджувалася, наче живий організм, що всіма силами намагався оговтатися після тяжкої хвороби.
На зміну бурі прийшла велична літня ніч, оповита легким морським бризом. Із-за хмар піднявся місяць, своїм м'яким світлом він осяяв їхні обличчя.
Вони йшли поруч, вдихаючи свіжість ночі, дивуючись разючим змінам, що відбувалися навколо.
Максим приїхав у бухту, шукаючи нове місце для вечірки, але він і уявити не міг, який сюрприз приготує йому Всесвіт.

«Дивачка. Ледве не загинула через свою дурість, та ще й заступилася за нікчемного волоцюгу» - в думках прокручував події хлопець.
Але що не кажи, Макса завжди вабили загадки. Що вона робила в бухті? Що підштовхнуло її до хибного кроку?
Йому захотілося пройти цей «квест» до кінця. Принаймні поки не набридне. І що лукавити – Даша його зацікавила. В іншому випадку, хлопець так би не морочився.

–  Глянь, зірка! – вказав Максим кудись у небо. Дівчина усміхнулася. То була її перша посмішка за весь вечір. І хлопець це помітив.
– Що?

–  Максе, ти ж знаєш, що це літак.

–  Ти помиляєшся. Судячи з якою швидкістю рухається цей об'єкт і як часто він змінює траєкторію, можна з упевненістю сказати, що ми бачимо НЛО.
Дівчина не знала, що відповісти. Даша, широко розплющивши очі дивилася на дивного хлопця. "Вічно вона потрапляла в якісь безглузді ситуації".
Раптом Макс голосно засміявся. Він зрозумів, що його жарт прийняли серйозно і йому стало ще смішніше.

І тут вже дівчина не змогла стримати сміх, вона дзвінко сміялася зовсім не очікуючи такого від себе. Чи то сьогоднішня напруга далася взнаки, чи вплинула вся абсурдність ситуації, але Дашу вже було не спинити.
Її давно нічого не веселило, і часом вона ловила себе на думці, що й зовсім розучилася радіти життю.

– Можеш нічого не говорити. Я знаю, що у мене чудове почуття гумору.

– Я просто подумала, що ти божевільний.

– І це після всього, що я для тебе зробив? Ніякої подяки, –  серйозно відповів на те Макс. Але в очах грали бісики.
Йому захотілося ще більше зробити для дівчини. І, чесно кажучи, топтатися на одному місці вже набридло.
– Ходімо, я тобі дещо покажу. Тут недалеко. Обіцяю, ти не пошкодуєш, –  прошепотів Максим.

–  Хіба замало сюрпризів на сьогодні? –  Даша спробувала відмовитися. Але новий знайомий наполягав на своєму, і цікавість взяла гору.

Вони йшли піщаним берегом, як давні друзі. Він розповідав їй історії з життя, вона уважно слухала, доповнюючи своїми. Здавалося, вони говорили про все: погоду, навчання, друзів. Саме зараз, не згадуючи минуле, вони відчували себе вільними. Адже кожен мав те, про що хотілося забути.
Нарешті вони підійшли до величезної скелі. Вона виглядала точно з казки, де перед стіною  потрібно було вимовити чарівні слова, щоб відчинилися двері. Даша підняла голову, вдивляючись угору.

– Попереджаю, тут може бути небезпечно, – прошепотів Максим, обережно торкаючись її плечей.
–  Впораюся, –  хмикнула дівчина, спритно ухилившись від обіймів.

–  Ну, тоді пішли, Дарина - Безстрашна.
Але куди йти? Гора затуляла місячне світло, рухатися в нікуди було моторошно.
Відчуваючи її нерішучість, Макс підійшов ближче. Вони стояли поруч, у тіні гори, занурюючись у темряву. Його долоня м'яко лягла на Дашину талію. Він відчув, як вона зніяковіла. Це веселило і надавало певного азарту.

Дарині стало душно, дівчина відчувала, як пришвидшувалось серцебиття. Хлопець стояв занадто близько... Їй не подобалося, коли незнайомці вдиралися у її простір.
Через мить він послабив обійми. У властивій йому манері: мовчки, впевнено, не питаючи дозволу, він знову взяв її за руку.
- Це, щоб ти не впала та не забилася, - все ж таки вирішив пояснити Максим.
Хлопець рушив уперед і Даші почало здаватися, що ще трохи та вони пройдуть крізь стіну. Вільною рукою Макс обмацав кам'яну перешкоду, ніби шукаючи таємного важеля в стіні. І ось, за кілька хвилин, вони натрапили на вузький хід, який вів вглиб печери.
Було страшно та водночас цікаво. Макс знав це місце. Навіть у сутінках його рухи впевнені та точні. Він крокував попереду вузьким тунелем. Низька кам'яна стеля нависла над ними, змушуючи пригинати голову.
Щоб уникнути травм, Макс включив ліхтарик на телефоні.
Пощастило, що батарея ще не сіла. Із-за спалаху світла, в повітрі щось промайнуло, почувся неприємний писк і моторошне хлопання крил.

–  Летючі миші! – Здригнулася Даша, відчуваючи, як по шкірі бігали дрижаки.
Макс мовчав. Він знав, що тунель неглибокий і за кілька хвилин «незручності» закінчаться.
Даша вже проклинала себе, що піддалася імпульсу, і тепер опинилася незрозуміло де, і незрозуміло з ким.
І тут раптом вони виринули з темряви, опиняючись у середині просторої печери. Вони стояли на вершині величезного каменю, основна частина якого ховалася під водою.
Дно в ній затоплено морем, завдяки чому світло, що потрапляло через щілини до грота, надавало воді та всій печері гарного відтінку. Вдень вода ставала блакитного кольору. Але в повні тут панувала особлива атмосфера.

– Максе, я ще не бачила такої краси, –  зізналась Дарина.

–  Все для тебе.
Хлопець сів на камінь, звісивши ноги у воду. Даша вмостилася поруч. Вона провела рукою по зеленому моху, що зростав на долі.
Потім задумливо занурила ступні у прохолодну воду. Макс же крадькома косився на її стрункі ноги.

–  Сподіваюся, тут хижаків немає, – промовила Даша, вдивляючись у глибину.

–  Зараз перевіримо, –  засміявся Максим, оголивши білі рівні зуби.

«Ох вже ця посмішка»

– І скількох дівчат ти тут звабив? – не витерпіла Даша.
"Навіщо вона це спитала? Її не цікавить особисте життя цього хлопця…" Але чомусь їй захотілося почути відповідь.
–Ти перша, з іншими мені не доводилося так довго возитися, – прошепотів Максим, торкаючись губами мочки вуха.
Даша різко повернулася обличчям до нового приятеля, так близько, що можна було розгледіти "ямочки" на її щоках. Він помітив, як її губи розплилися в усмішці.

– Ти мене не спокусив, – твердо відповіла дівчина.

– Ще не вечір, – поправив пасмо її волосся.

– Так, майже ранок, – дівчина швиденько зістрибнула з теми та підвелася на ноги.