Частина 1 - Шторм

На  скелі стояла дівчина. Її тендітне тіло, одягнене в білу промоклу сукню, тремтіло. Вітер з дощем боляче хлестали обличчя, щоразу намагаючись дати ляпаса сильніше.

Злипле волосся хаотично спадало. Здавалося, що  довкола вона нічого не помічає. Море вирувало, пінилося і злісно розбивалося хвилями об камені, які наче химери росли із-під землі. Вода  потемнішала і стала брудною. 

 Так високо, що паморочиться в голові. Але дівчина не боїться. Ось ще трохи і все - вона зникне назавжди, а разом із нею біль стихне навіки.

- Стій! —раптом почувся голос, наче із того світу.

Праворуч від неї, немов привид, з’явився хлопець. Не давши схаменутися, він сильно стиснув її руку і рішуче потягнув за собою. 

Погода стрімко погіршувалася. Вітер дув з неймовірною силою, погрожуючи  знести все на своєму шляху. Чайки нервово кружляли над водою і пронизливо кричали про наближення шторму.

Небо огорнули грозові хмари. Раптом мигнула блискавка. За нею друга, третя… Віддзеркалюючи у воді, наче у дзеркалі, вони здавалися нескінченними. І світ, підкоряючись стихії, то занурювався у темряву, то виринав у світло. Десь далеко гуркотів  грім. На землю падали перші важкі краплі дощу. Щось  магічне було у цьому явищі природи, первісне.

На пляжі лише двоє. Бухта Фенікс і в спокійніший час не хизувалася популярністю. А все через глибину,  скелясте дно, необладнаний для відпочинку берег. А сьогодні ця місцина й зовсім спорожніла.

— Швидше, вітер посилюється, ще мить -  і дорогу розмиє, тоді вже не вибратися!

 Але дівчині байдуже все, що відбувається. І навіть якби земля розкололася на частини, їй було б все одно! Проте вона покірно слідує за незнайомцем.

Дорога видається важкою: вузька стежка, що спускалася “змійкою” униз, кружляла колами і часто заводила у колючі зарослі. Колючки боляче впивалися у шкіру, рвали одяг та лишали подряпини на тілі.  Шлях  перетворився на болото: земля в перемішку з піском розм'якла, утворивши  слизьку жижу, яка прилипала до ніг і робила дорогу ще важчою.

Нарешті, вони спустилися з гори до бурхливого моря. Розлючені хвилі валили з ніг, намагаючись затягнути в безодню. Єдиним порятунком стало дерево, що самотньо зростало біля води: велике, з густою кроною та розлогим гіллям. Але навіть воно схилило голову перед вітром. Хлопець з дівчиною, ухопившись за гілки, притулились до дерева всім тілом. Але триматися ставало дедалі складніше. Сили закінчувалися.

— Довго тут лишатися не можна! — Закричав незнайомець. — Треба рухатися далі! Слухай мене! Я дам знак!

Дощ стояв стіною. Хоча хлопець знав цю місцевість як свої п'ять пальців, але навіть він  збився зі шляху.

— Туди! — крикнув він, показуючи в  далечінь на ледь помітне світло, яке то з'являлося, то знову зникало.

— Давай у бік  маяка, там ми будемо в безпеці. Один, два – уперед!

Ще мить, і вони вже  у воді. Хлопець ще міцніше стиснув її руку. Вода дійшла  коліна і стрімко рухалася вище, а сильна течія ускладнювала шлях.

Вони намагалися рухатися швидше, але це їм не вдавалося, ураган не хотів залишати свою здобич. Вони падали, піднімалися і знову падали в вируючу безодню. Нарешті, світло стало ближче і вже можна побачити контури старого маяка.

Побудований він був ще в середньовіччі, щоб кораблі не збивалися зі шляху. І сьогодні, коли маяк не був потрібний, як раніше, він все одно стояв, мов сторож морських глибин. Його стіни давно потріскалися та вимагали капітального ремонту.

Зайти всередину виявилось не складно, бо вхідних дверей не було. Їх давно вже хтось зняв, а поставити нові місцева влада не вважала за потрібне. У будівлі  так холодно, що хлопець командує піднятися нагору.

Дерев'яні сходи були  жахливі, з прогнилими від старості дошками, і могли обвалитися будь-якої миті. У стінах величезні дірки, схожі на ілюмінатори. Єдиним укриттям виявляється невеличка кімната на другому поверсі з розбитим вікном, про її призначення ніхто нічого не знав.

— Принаймні тут сухо, — промовляє хлопець, намагаючись хоч щось розгледіти.

— І темно, — пробурмотіла убік дівчина.

— Зараз виправимо, — він увімкнув ліхтарик на телефоні і  присвітив на стіни.

Невеличка кімната, без жодних меблів. В принципі, вони тут були і не потрібні. На підлозі лежали старі рибальські снасті та сухе листя. У кутку валялися розбиті шибки та порожні пляшки.  

—  Буде з чого зробити багаття. Потрібно зігрітися.

Хлопець взявся до справи, не звертаючи уваги на дівчину. Вона здавалася йому якоюсь дивною, відреченою від усього. Так і хочеться її  розтормошити та привести до тями. 

Швидко зібравши трохи хмизу (слава Богу, його тут вистачало), він, діставши з кишені запальничку, розвів багаття.

Дівчина стояла мовчки, зачаровано дивлячись на полум'я. Мовчання перервав хлопець, присівши біля вогнища, він грів руки. 

— Як тебе звуть? — порушив тишу юнак.

— Мене?

— Хіба, крім нас, тут ще хтось є? До того ж негода у повному розпалі. Сидіти нам ще кілька годин як мінімум. Тож можна й познайомитись.

— Дарина. Даша, — пробурчала дівчина.

— Ну, що ж, Дарина-Даша, будемо знайомі. А я – Макс. Роздягайся, — з вогником в очах зиркнув Максим.

— Що?! — позадкувала дівчина, інстинктивно шукаючи рукою щось важке, чим можна було б тріснути нахабу.

Хлопець розсміявся.

— Та жартую я, не бійся!  У фільмах часто знімають промоклий одяг і сушать його біля вогню. Мені завжди хотілося сказати цю фразу. А тут така нагода.

Він був задоволений реакцією незнайомки.

— І не сподівайся! Ми не у фільмі. І самому нічого знімати не треба, — попередила дівчина. — Щоб ти знав, я майстер спорту з карате.

— Я вірю, — підморгнув хлопець, обдивляючись її худорляву, напівпрозору фігуру.