Розділ чотирнадцятий. ВІДСТАНЬ

Їм довелося розлучитися на деякий час.
Анна сказала це вголос спокійно, майже буденно, ніби йшлося про щось тимчасове й контрольоване. Максим кивнув, але всередині в нього все стиснулося — не від страху, від відповідальності.
— Це ненадовго, — сказав він.
— Я знаю, — відповіла вона. — Але все одно по-справжньому.
Робота. Обставини. Кілька тижнів у різних містах.
Валіза в коридорі виглядала чужорідно. Анна стояла, спершись об стіну, і дивилася, як Максим перевіряє документи — надто уважно, ніби шукав у цьому ритуалі опору.
— Ти подзвониш, коли приїдеш? — запитала вона.
— Звісно, — одразу відповів він. — Не тому що треба.
Вона усміхнулася.
— Я знаю.
Відстань перевіряла чесність почуттів.
Не в перший день. І не в другий. А десь посередині — коли новизна розлуки зникла, а звичка ще не повернулася.
Вони не зливалися — і не зникали.
Анна іноді дивилася на телефон і свідомо не писала першою. Не через гордість — із поваги до себе. Максим робив те саме, вчачись не хапатися за зв’язок як за рятівне коло.
Писали рідко, але по суті.
— Я дістався, — писав він.
— Як ти? — відповідала вона.
— Сумую. Але тримаюся.
— Я теж, — писала Анна і закривала чат, дозволяючи словам відлунати.
Телефонували не зі страху, а з бажання.
— Я просто хотів почути твій голос, — сказав Максим одного вечора.
— Тоді не поспішай, — відповіла Анна. — Я нікуди не зникаю.
Вона зрозуміла: вона не тримається за нього — вона обирає.
Це прийшло несподівано — в момент, коли вона йшла незнайомою вулицею і раптом відчула себе цілісною. Не половиною. Не очікуванням. Собою.
Він зрозумів: йому більше не хочеться тікати — йому хочеться повертатися.
Він упіймав себе на цій думці вночі, закриваючи ноутбук: я рахую дні не до кінця, а до зустрічі. І це було нове відчуття — не тривожне, а тепле.
Відстань не роз’єднувала їх.
Вона розставляла все по місцях.
І кожен із них робив один і той самий вибір —
окремо.
Але в один бік.