Розділ одинадцятий. БЛИЗЬКІСТЬ

Справжня близькість виявилася не про тіла.
Анна зрозуміла це в момент, коли Максим одного разу сказав:
— Мені зараз важко.
Не пояснюючи. Не ховаючись за жартом.
Вона не стала тягнути його до себе. Просто залишилася поруч.
Вона була про те, щоб бачити його слабким.
Максим рідко дозволяв собі це. Але іноді втомлювався бути зібраним. Тоді він сідав поруч, опускаючи голову, і говорив майже пошепки:
— Я не знаю, як правильно.
Анна клала долоню йому на плече.
— Тоді давай не правильно. Давай чесно.
Про те, щоб він бачив її невпевненість — і не йшов.
— Мені здається, я надто чутлива, — сказала вона якось, ніби вибачаючись.
Він уважно подивився на неї.
— Ти жива, — відповів він. — І я хочу це бачити.
Вони вчилися говорити: «Мені боляче».
— Зараз боляче, — сказала Анна одного разу, не підвищуючи голосу.
Максим завмер.
— Де?
— Тут, — вона торкнулася грудей. — І мені важливо, щоб ти це почув.
— Я не йду, — сказав він іншим разом. — Мені просто потрібен трохи часу, щоб не наламати дров.
— Добре, — відповіла вона. — Тільки не зникай.
— Я буду на зв’язку, — пообіцяв він. І дотримав слова.
«Мені важливо, щоб ти був тут».
Ці слова далися їй найважче.
— Мені важливо, щоб ти був тут, — тихо сказала Анна, майже пошепки.
Максим не відповів одразу. Він узяв її за руку — міцніше, ніж зазвичай.
— Я тут, — сказав він нарешті. — Подивися.
І щоразу, коли слова не руйнували, а з’єднували, між ними виростало щось нове. Тихе. Надійне.
Це було не почуття, яке збиває з ніг.
Це було почуття, яке тримає.
І саме воно виявилося найсильнішим.