Розділ десятий. ЇЇ БІК

Їй знадобився час, щоб зізнатися собі: вона теж уміє зникати.
Анна зрозуміла це не одразу. Не в момент сварки, не в паузах між повідомленнями — а в тиші, коли сиділа сама й ловила себе на тому, що стає надто спокійною. Надто відстороненою.
Не фізично — всередині.
— Я іноді ніби вимикаюся, — сказала вона Максимові якось увечері.
Він уважно подивився на неї.
— Коли?
— Коли відчуваю занадто багато.
Її минулі стосунки були схожі на очікування іспиту: якщо бути зручною, потрібною, терплячою — не покинуть.
Анна згадала, як раніше підбирала слова, згладжувала кути, погоджувалася раніше, ніж встигала зрозуміти, чи справді згодна.
— Я весь час намагалася бути правильною, — тихо сказала вона.
— І як? — запитав Максим.
Вона всміхнулася.
— Втомилася.
Вона втомилася бути правильною.
З ним усе було інакше.
Максим не вимагав. Не перевіряв. Не ставив умов. І саме це вибивало ґрунт з-під ніг — коли не потрібно заслужити, раптом стає страшно показати справжнє.
Саме тому — страшніше.
— Мені іноді хочеться сховатися, — зізналася вона, не підводячи очей. — Не від тебе. Від себе в цьому.
Одного разу вона сказала:
— Я боюся розчинитися.
Слова зависли між ними. Максим не перебив, не усміхнувся, не став жартувати.
— У мені? — обережно запитав він.
— У «нас».
Анна нарешті подивилася на нього. У її погляді було більше чесності, ніж упевненості.
Він не став сперечатися.
Максим підійшов ближче, але не обійняв — залишив їй простір.
— Тоді давай не розчинятися. Давай залишатися собою. Навіть якщо це незручно.
Він сказав це спокійно, як рішення, а не як обіцянку.
Анна відчула, як усередині щось відпускає — не страх, а потребу захищатися.
Уперше їй не потрібно було зникати, щоб залишитися.