Розділ дев’ятий. ВИБІР

Він ішов нічним містом і розумів: тікати більше нікуди. Усі його попередні втечі вели в порожнечу. Ця — у біль.
Максим ішов швидко, майже не розбираючи вулиць. Нічне повітря було холодним, але всередині було гаряче й тісно — ніби всі його старі рішення одночасно вимагали відповіді. Він згадував обличчя, гуркіт дверей, моменти, коли піти здавалося порятунком. І вперше чітко зрозумів: зараз це не порятунок. Це втрата.
Він повернувся під ранок.
Анна не спала. Вона сиділа на кухні, обхопивши долонями чашку з холодним чаєм, коли почула ключ у замку. Серце сіпнулося — не від радості, від напруги.
Без виправдань.
Він стояв у дверях, не знімаючи куртки, ніби не був певен, чи має право зайти далі.
Без захисту.
Він не усміхався, не шукав правильних слів. Лише дивився прямо — вперше за цю ніч.
— Я не вмію бути поруч, коли страшно, — сказав він. — Але я хочу навчитися. З тобою.
Слова прозвучали глухо, але чесно. Анна повільно підвелася. Вона відчувала, як усередині підіймається те, що раніше завжди ховала.
Вона дивилася на нього довго. І вперше дозволила собі злість.
— Ти думаєш, мені не було страшно? — запитала вона, і голос її здригнувся. — Ти просто пішов.
Він опустив погляд.
— Я знаю.
— Я не врятую тебе, — сказала вона. — І не чекатиму, якщо ти знову зникнеш.
Ці слова далися їй важко, але вона не відступила. Максим кивнув — без спроб виправдатися, без прохання пом’якшити.
— Я знаю.
Він зробив крок уперед і зупинився, залишаючи останнє слово за нею.
Він залишився.
Не тому що його пробачили.
Анна ще не була готова до цього.
А тому що він обрав залишитися, знаючи ціну.
І в цьому виборі було більше відповідальності, ніж у будь-якій обіцянці.