Розділ п’ятий. СТРАХИ

Іноді Максим замикався у собі.
Це відбувалося непомітно. Він ставав тихішим, повільнішим, ніби частина його уваги йшла кудись усередину, туди, куди їй поки не було доступу. Анна відчувала це одразу — за тим, як він переставав дивитися в очі, як довше, ніж зазвичай, добирав слова.
— Ти зараз далеко, — сказала вона якось увечері, не з докором, а з обережністю.
Він зітхнув.
— Я тут, — відповів він. — Просто… всередині шумно.
Вона кивнула. Їй не хотілося лізти. Але хотілося бути поруч.
Іноді Анна сумнівалася.
Сумнів накривав хвилями — не щодня, але достатньо часто, щоб вона його впізнавала. У такі моменти вона ловила себе на старих думках: а раптом це тимчасово, а раптом я прив’язуюся сильніше. Вона не завжди ділилася цим. Частіше просто ставала тихішою.
— Про що ти думаєш? — запитав він одного разу, помітивши, як вона дивиться у вікно.
— Про те, що все хороше іноді лякає, — чесно відповіла вона.
Він не став жартувати. Лише сів ближче.
Ти боїшся, що я піду, — сказав він однієї ночі. Не як звинувачення — як спостереження.
Вони лежали в темряві, і слова звучали інакше — без захисту, без можливості сховатися за інтонацією. Анна не відповіла одразу. У грудях стиснулося — не від болю, від упізнавання.
Вона довго мовчала.
У цьому мовчанні було все: минулий досвід, невисловлені страхи, звичка триматися самій. Максим не квапив. Він чекав, дивлячись у стелю, відчуваючи, як вона дихає поруч.
— Я боюся, що якщо ти залишишся… мені буде що втрачати.
Слова вийшли тихіше, ніж вона очікувала. Майже зізнанням. Вона повернулася до нього, ніби перевіряючи, чи не стане це занадто.
Він не став її переконувати.
Не сказав, що не піде. Не пообіцяв вічності. Він зрозумів: їй зараз потрібно не це.
Лише взяв за руку.
Його долоня була теплою, впевненою. Не такою, що утримує — такою, що присутня.
— Тоді давай боятися разом.
Він сказав це просто. Без пафосу. Як факт.
Анна стиснула його пальці сильніше, ніж збиралася. У горлі стояв клубок — не сльози, а щось більше: дозвіл бути вразливою.
І в цьому «разом» було більше любові, ніж у сотні зізнань.
Бо страх перестав бути самотнім.