Розділ другий. ДРУГА ЗУСТРІЧ

Вони домовилися побачитися через два дні.
Анна прийшла раніше. Не тому що поспішала — тому що не могла сидіти вдома. Вона вибрала столик біля вікна й упіймала себе на тому, що весь час дивиться на двері.
Безглуздо, подумала вона. Ми бачилися лише один раз.
Але тіло не погоджувалося з розумом: долоні були теплими, серце — надто уважним.
Максим помітив її одразу.
Вона сиділа, трохи схиливши голову, заправивши волосся за вухо — жест, який він чомусь запам’ятав ще тоді, біля дверей. Він зупинився на секунду, перш ніж підійти. Не через невпевненість — через бажання не злякати момент.
— Ти вже тут, — сказав він, і в його голосі прозвучало полегшення.
— Я завжди приходжу раніше, — відповіла Анна. — Це дає відчуття, що я контролюю ситуацію.
Вона усміхнулася.
Він зрозумів: це не зовсім правда.
Він сів навпроти, потім, трохи помовчавши, пересів поруч. Між ними залишилося повітря — тонке, наповнене увагою.
— Я думав, — сказав Максим, дивлячись у меню, — якщо ти передумаєш, я все одно зайду. Просто щоб переконатися.
Анна подивилася на нього.
— А якби я не прийшла?
— Тоді це була б просто хороша кава.
— А зараз?
Він підняв погляд.
— А зараз — ризик.
Вона відчула, як це слово озивається всередині.
Ризик — означає, не байдуже.
Вони говорили про просте: про роботу, про місто, про випадкові дрібниці. Але кожна пауза між словами була важливішою за самі слова.
Анна ловила себе на тому, що слухає не зміст, а інтонацію.
Максим помічав, як вона хмуриться, коли замислюється, і розслабляється, коли сміється.
— Ти дивишся так, ніби весь час щось зважуєш, — сказав він.
— Я і зважую, — чесно відповіла вона. — Людей.
— І як я?
Вона не відповіла одразу.
— Поки що… не легший і не важчий. Просто — відчутний.
Він кивнув. Це було краще за комплімент.
Коли вони вийшли, вечір уже темнів. Ліхтарі відбивалися в мокрому асфальті. Максим ішов поруч, іноді зачіпаючи її ліктем. Надто випадково, щоб бути випадковістю.
— Ти завжди такий обережний? — запитала Анна.
— Лише коли мені важливо, — відповів він і сам здивувався, як легко це сказав.
Вона зупинилася.
Він теж.
Між ними знову виникла та сама пауза — як уперше, біля дверей.
Анна подумала: Якщо зараз зробити крок ближче — шляху назад не буде.
Максим подумав: Якщо не зробити — шкодуватиму.
Він ступив уперед.
Не поцілував. Просто торкнувся її руки. Повільно. Питально.
Вона не прибрала долоню.
— Мені з тобою спокійно, — сказала вона тихо. — І це лякає.
— Мені теж, — відповів він. — Але я не хочу тікати.
Він нахилився ближче, даючи їй час.
Анна заплющила очі першою.
Поцілунок був м’яким. Не обіцяючим. Але чесним.
Коли вони відсторонилися, вона усміхнулася — трохи розгублено.
— Це вже побачення?
— Якщо ти захочеш третьої зустрічі — так, — сказав він.
— Я захочу, — відповіла вона і додала після паузи: — Але повільно.
— Я вмію чекати, — сказав Максим. І зрозумів, що каже правду.
Вони розійшлися біля перехрестя.
Анна озирнулася один раз.
Максим усе ще дивився їй услід.
І обоє знали:
друга зустріч — це не продовження.
Це підтвердження.