Між Дніпром і Німаном

Це сама природа фліртує з нами, підкидаючи нас в кульках неіснуючого і кострубатого ландшафту на власній долоні. Простір фліртує з часом.

І. Вільнюс. Шешкіне. 10.45 АМ. Чашка Раси

Я хочу, щоб ви відчули історію світу в одній чашці. Так, так. Саме в цій чашці, яка стоїть зараз перед прозорим свічадом балкону, мов дзеркало відтінюючи події, що відбуваються за усім подальшим вікном. Схожа на піраміду. Жовта, з помаранчевими повздовжними прожилками. Як перевернута піраміда Хеопса. Сьогодні вона придбана Нею. Можливо, лише для того, аби Він потім пив із неї.

Каву. Або духмяний імбирний чай. Чи витончений пунш. Приготовлений із рідкісного в цих широтах, запашного і напівдомашнього литовського яблучного вина.

Однак усе це буде не скоро. Можливо, лише в далекому потім. А зараз, саме зараз її бліді, як обрій за вікном, руки обіймають помаранчеву красуню – беруть і раптом знімають з прибалконного постаменту. Звідки вона, формальна нащадниця фараонів, пила похмурий дощовитий простір, що стелився у тільки їй відому далеч.

Раса, всміхаючись, підіймає чашку. Вона каже їй «Лабас». Запашне литовське слово, ніби промовлене дитині з великими чорними круглими зіницями, запахом, схожим на запах чаю, розповсюджується по усе ще самотній кімнаті.

Напіводягнена Раса ще раз згадує Казюкас, дівчину з блакитними квітами і похмурого, але усміхненого синьоокого хлопчика в сірому короткому напівпальто. Саме він продав їй цю затишну жовто-помаранчеву купелю.

Нестандартна чотиригранна, як світ, чашка, перекочується у великих блідо-рожевих долонях Раси. Якби чашка була живою, можливо, зараз вона усміхнулася б у відповідь. Тому що дівчина, мало усвідомлюючи інфантильність цього свого вчинку, вже хвилин зо п’ять посміхається, то підіймаючи чашку-красуню до очей, то віддаляючи.

Увесь цей час, граючись з м’ячем чашки, вона наспівує.

«Ейсма муду абуду» – такі слова міг би почути випадковий сусіда-маніяк, якби прибившись вухом до стіни сусідньої квартири в районі Шешкіне, він зараз намагався б співпережити, співперемешкати інтим дівочого переживання.

Однак цього не відбувається. Стіна в сусідній квартирі залишається непорушною і неживою. Мало що свідчить про присутність маніяка за стіною. Тому забудемо на час про нього і ми.

Нарешті, чи то втомлена самотньою напівгрою, чи то переходячи до більш практичної частини чаювання, Раса двома долонями опускає чашку на прозорий журнальний столик і, продовжуючи намугикувати своїм напівгрудним, дуже вродливим і сексуальним голосом, ногами прямує на кухню за чайником.

Повернувшись, вочевидь змінивши своє попереднє рішення, що на неї, як і загалом на литовців, зовсім не схоже, вона кладе один пакет духмяного раю в середину перевернутої чашки-піраміди.

Жагучий струмок кип`ятку наповнює груди чашки.

Її повнота грає в небагатьох, але стрімких бульбашках наповненої вщерть поверхні. Зелені зіниці Раси повільно спостерігають, як біле полотно води, налитої в чашку, симетрично й затишно, мов у пухнастого звіра шуби, вбирається в бурштиновий колір.

Янтар напою зливається з витонченим бурштиновим на шиї та янтаром із дюн Ніди і Нерінґи. Іронічна посмішка від самої можливості такого порівняння, мов коліна, підгинає кутики губ Раси вниз. Скепсис, розлитий у повітрі, видає також у газдині цієї поодинокої, і не менше й не більше ніж інші у Вільнюсі, самотньої кімнати, інтелектуалку.

Бурштиновіє дисплей. І ніжно-материнське «Клаусау!» стає відповіддю на запит якогось віддаленого друга, подруги, родича чи співробітника. Природна галантність нації чи культурна вишуканість дівчини? – запитує стеля.

І, не знаходячи відповіді, приймаючи вологу не тільки з надвірних стін, а навіть із чашки, звідки струменіє пар унизу, продовжує сутеніти разом із містом. У нове майбутнє Вільнюса, країни, світу і цієї історії.

Прим. 1. «Лабас» - «привіт», литовською. 2. «Ейсма муду абуду» - «Підемо ми обидва», литовською. 3. Ні́да (лит. Nida) — селище на Курській косі в Литві, входить до складу Нярінґи, є її адміністративним центром. 3. «Клаусау» - «слухаю», литовською.

ІІ. Единбурґ. 8.45 АМ. Око Лестера

• Доброго ранку, Лестер! – улесливим жіночим голосом, але холодно, з правильною вимовою лондонки повідомив зі стіни вінтажний годинник з чорно-білим циферблатом, зроблений із двох старих виписаних по інтернету рейок.

Господар орендованого будинку Лестер Флавер повільно, ніби боячись випадкової втрати, розчинив праве і єдине діюче око власної голови. І подивився на годинник.

Не виявивши ніякої «зозулі», і ніби здивувавшись – цьому факту і тому що люди взагалі сплять – він солодко потягнувся правою рукою за власну спину. І почухав себе, щоб пересвідчитись, що справді прокинувся. При цьому продовжуючи оберігати око цього разу від єдиної небезпеки – занадто сильного розкриття.

При цьому, при кожному клятому прокиданні, думав Лестер, існує об’єктивна небезпека.

По-перше, можна, випадково здивувавшись дрібній і щоранку несподіваній величі світу, втратити око на межі його розкриття в опцію «подив». По-друге, втратити його ж від несподіваного потрапляння променя в єдину і не найкращу зіницю якраз через, як завше забуті, не зашторені фіранки.

Сонце, звичайно, було в Единбурзі такою самою антикварною рідкістю, як от, приміром, і його годинник. І все-таки цей останній факт не був приводом для надто сильного ризику поводження з єдиним поки що оком.