-30-

Вечеря затягнулася значно довше, ніж Ада планувала.

Ресторан був напівтемний, теплий, з м’яким світлом ламп і повільною музикою. Вікна виходили на вечірнє місто — далеке, розмите, чуже. У VIP-залі вони були одні і простір ніби стискався навколо столу, змушуючи відчувати кожен погляд, кожен рух, кожну паузу між словами.

Ада майже не відчувала смаку їжі. Лише тепло келиха в пальцях, легке запаморочення й напругу, що оселилася в грудях.. Кирило сидів навпроти — розслаблений, зібраний, небезпечно спокійний. 

— Ти стала іншою, — сказав він ніби між іншим, повільно обертаючи келих. — Раніше ти не ховалася так старанно.

— Я не ховаюся, — відповіла вона, не піднімаючи очей. Не хотіла, аби він побачив те, що так старанно ховала.

— Брехня, — м’яко сказав він. — Ти весь час тікаєш, бо боїшся. Боїшся себе більше, ніж мене, — нахилившись через стіл, додав. 

Ада рвучко підійняла голову, глянувши на Кирила. В його зіницях плескалась небезпека і бажання. Останнього, вона боялася найбільше. Бо знала на що здатний колишній, якщо дуже сильно чогось захоче. 

— Ти нічого про мене не знаєш, Кириле.

— Достатньо, щоб бачити, коли тобі важко дихати, — відповів він спокійно. — От як зараз.

Вона відчула, як стискаються груди, як легені наповнюються отрутою його слів, як серце тріпотить мов загнаний в пастку звір. 

Ада опустила погляд. Глянула на свої руки. Вони тремтіли, як і її душа. 

Ця вечеря, ця розмова, ця поїздка в цілому не вкладалися в її голові. Вона не розуміла нащо Кирило це все спланував? Аби що? Він же сам її кинув колись. Сам. 

Заради розваги…

Її думки перервала музика, котра раптово змінилася на повільну, ніжну, ліричну. А перед очима з'явилася його долоня.

— Потанцюй зі мною, — сказав він.

— Ні, — відповіла Ада відразу, ігноруючи руку, яку простягнув їй. — Це недоречно.

— Один танець… лише один… Я  не кусаюся, чесно, — спокусливо промовив на вухо, схилившись над нею. Тілом кинулися сироти. Ада зітхнула і пересиливши страх, вклала свою долоню в його. 

Вони вийшли на танцювальний майданчик посередині зали. Кирило поклав іншу руку їй на талію впевнено, так, ніби його рука завжди там була. Її пальці торкнулися його плеча, і це торкання відгукнулося болем і спогадом водночас. Вони рухалися повільно, майже не торкаючись тілами, але кожен сантиметр між ними був наповнений напругою. Ада дивилася кудись у бік, а Кирило — на неї.

— Ти злишся на мене, — прошепотів він. Теплий подих обпік шкіру за вухом. 

— Я злюся на себе, — відповіла вона. І тут не збрехала. 

— За що?

Вона ледь не сказала. Відчула, як слово підіймається до губ. Ім’я. Те саме. Єдине. Вона майже зізналася, та телефонний дзвінок вчасно зупинив її. 

Ада здригнулася, ніби їй дали ляпаса і нарешті привели до тями. Скинула руки Кипила з себе і побігла до столика. Взяла телефон, подивилася на екран — і кров охолола в венах. Вона скинула виклик, не відповівши. Але все нутро вже палало. 

Як вона могла забути… дозволити торкатися себе… хай і так… в безглуздому танці. 

— Вибач, — сказала хрипко. — Я втомилася. Мені треба в номер. Бувай.

Кирило дивився на неї довго, наче бачив більше, ніж вона дозволяла, але не зупинив. 

— Йди, — сказав спокійно. 

Вона пішла, не озираючись. Тільки в номері дозволила собі сісти на ліжко й закрити обличчя долонями. Думки плутались. Тіло пам’ятало танець: руки, дихання, слова. Тіло пам'ятало все і повертало її в далеке минуле, котре хотіла забути. 

Ада впала на ліжко, скрутилась в позі ембріона і заснула. Сон прийшов миттєво, але був неспокійний, хаотичний і трохи схожий  на кошмар. Та в якийсь момент її розбудив шум. Глухий, нерівний звук кроків, що звучали так, неначе хтось тягнув за собою щось важке і воно весь час падало. Ада сіла в ліжку, серце забилося швидше. Вона огляділася довкола в пошуках чогось, що могло зійти за зброю, та нічого не знайшовши, вийшла з кімнати. 

Щойно вона вийшла, то в напівтемряві побачила Кирила. П’яного. Він сперся об стіну, усміхнувся криво і намагався утримати рівновагу. 

— Не лякайся… — пробурмотів. — Я ще тримаюся. — Але в наступну мить хитнувся.

Ада миттєво опинилася поруч, підставила плече, обійняла рукою за стан — інстинктивно, не думаючи. Від такої близькості її кинуло в жар. 

— Ти ж упадеш, — прошепотіла схвильована. 

— От і не відпускай, — відповів він майже ніжно, — Ти смачно пахнеш, — додав. 

Ада не відповіла, бо не хотіла вплутатися в словесну суперечку з тим, хто міг заговорити й самого чорта. Натомість вона повела його до ліжка, обережно, зосереджено, намагаючись не відчувати, як тепло його тіла проникає крізь її одяг. Але біля самого ліжка Кирило утратив рівновагу  і потягнув її за собою.

Вони впали разом. Матрац прогнувся під їхньою вагою і їхні тіла зіткнулися. Дихання переплелися. Її серце билося скажено, а в голові стало порожньо.