-29-

— Ні, — сказала Ада вголос, більше собі, аніж колишньому. — Це якась помилка.

Вона різко розвернулася, притиснувши сумочку до грудей й знову вийшла в коридор, не озираючись. Ліфт, рецепція, ввічлива усмішка дівчини за стійкою — вона хутко пройшла всі етапи, аби почути те, що не просто засмутило, а змусило нервувати вдвічі більше. 

— На жаль, вільних номерів немає, — пролунало спокійно й остаточно. — Місто завантажене, свята. 

Звісно. Як завжди. Як зручно 

Ада кивнула, подякувала — автоматично, на автопілоті — і повернулася назад із відчуттям, ніби програла ще до того, як поспішила на рецепцію. Ба більше — вона програла ще до того, як взагалі дізналася про відрядження. І їй нічого не залишалося, як прийняти правила гри, які вона не обирала. 

Ада відчинила двері спільного номера вже повільніше, стримуючи роздратування, подумки повторюючи, що це лише робота, лише кілька днів, і дві окремі спальні. Нічого страшного. Нічого не трапиться, якщо вони спатимуть в одному номері, але ж в різних кімнатах. 

Та саме в цю мить з ванної вийшов Кирило. У одному лише рушнику, котрий щільно обтягував його стегна. Волога шкіра, краплі води на шиї, мокре волосся — додавали пікантності та незручності цій ситуації. І тривоги. Ада стиснулася вся, перелякано дивлячись на колишнього, котрий мав розслаблений вигляд і здається був задоволений, як той кіт, що перевернув миску зі сметаною. 

— Перепрошую, — кинула вона й одразу зробила крок убік, намагаючись пройти повз, не дивлячись на нього, не вдихаючи надто глибоко, не думаючи про те, що цей рушник — єдине, що між ними зараз стоїть.

— Знову тікаєш? — спокійно запитав він.

Вона зупинилася. Повільно обернулася.

— Я не тікаю, — сказала чітко. — Я просто не маю наміру стояти тут і вдавати, що це нормально.

Кирило зробив крок. Один, другий і цього виявилося достатньо, аби колишній опинився так близько, що вона відчула тепло його тіла, запах гелю для душу, побачила, як його погляд опускається — не нахабно, а зосереджено — до її губ. Інстинктивно вона облизала їх, і лише тоді зрозуміла, що зробила. 

Серце Ади збилося з ритму. Дихання затрималося саме. Кирило нахилився. Ще трохи — і…

І зупинився. Він зупинився в міліметрі від її губ. Випростався. Усміхнувся ледь помітно. 

— Бачиш, — сказав тихо та майже байдуже, — Ти так і не навчилася брехати собі. 

І, не озираючись, пішов у свою спальню, залишивши її стояти посеред номера з тремтінням у всьому тілі і з дивним, майже болісним відчуттям, що це було зроблено навмисно. 

Та на цьому її шалений день не закінчувався, бо попереду ще була зустріч з клієнтом. 

Обідня зустріч пройшла добре. Кирило вів себе професійно. І Ада намагалася бути такою ж. Вони говорили про дати, про кількість гостей, концепцію, логістику. Кирило був зібраний, спокійний, майже ідеальний у своїй ролі, а Ада — уважна та стримана. З боку могло здатися, що між ними нічого не відбувається, і що вони — чудова команда, котра працює в такому складі вже не перший рік. І лише вона знала, як кожне його слово відлунює в ній ранковою сценою. 

— Я пропоную повечеряти разом, — раптом сказав клієнт, усміхаючись. — Обговоримо деталі в неформальній атмосфері. 

— На жаль, у мене… — почала Ада, але її перебили. 

— Чудово, — підтримав Кирило. — Ми будемо. 

Ада на це лиш закотила очі. Та влаштовувати сцени перед клієнтом не мала права. Зрештою, що в тому ресторані могла трапитися? Поруч з клієнтом і Кирило інший. Більш стриманий та ввічливий. 

Коли вона прийшла до ресторану, то тут було доволі затишно, але майже порожньо. В неї взяли її пальто і провели до зали для особливих гостей. Виявилося, що зайнятий лише один столик за яким сидів колишній. 

— Клієнт затримується, — повідомив офіціант, даючи їй до рук меню, — Передав вибачення.

Ада повільно видихнула, взяла в руки меню і стала його вивчати. На Кирила майже не дивилася, аби не бачити самовдоволену усмішку й не згадувати ранковий інцидент. 

А якби він її поцілував? Що було б тоді?  — Дурнуваті думки так і лізли їй в голову та не давали спокою. 

Вони зробили замовлення, отримали напої та закуски, а клієнта так і не було. Він затримувався вже майже на годину і Ада починала нервувати. А ще, підозрювати клієнта у змові з її колишнім, хоча  й гадки не мала якби він міг таке провернути. 

— Я, мабуть, піду, — сказала вона, підводячись. — Немає сенсу чекати.

— Справді? — Кирило підняв на неї погляд. — Ти настільки боягузка, що й вечері зі мною не витримаєш?

Вона зупинилася, глянула на нього з диким бажанням сказати все, що думає і відчуває. Розказати, як її дратує його поведінка, його нахабство лізти в її простір, згадувати минуле, котре пережити їй коштувало чималих зусиль. І так, вона боягузка. Бо вперше за довгий час боїться, що її світ знову розвалиться через нього. А вона до такого не була готова. 

— Ти ж казала, що впораєшся з усім, — додав він тихо. — Чи це було лише для Кості? Хочеш йому сподобатися?

Ада повільно опустилася назад на стілець. Обурення кипіло в ній, мов лава в жерлі вулкану. І вона вперше пошкодувала, що не можна спопелити поглядом. Вона б хотіла. Дуже.