-28-

Місто на горизонті з’явилося надто швидко, ніби хтось навмисне скоротив відстань між “ще можна було втекти” і “вже пізно”. Кирило майже не говорив решту дороги, але його мовчання не заспокоювало її. Воно тиснуло, змушувало ловити кожен рух, кожен погляд, кожну напівусмішку, яка раз у раз з’являлася на його губах, ніби він знав ще щось, чого вона ще не зрозуміла. 

— Розслабся, — мовив колишній, коли вони з’їхали в місто і опинилися на одній з центральних вулиць, — Ти виглядаєш так, ніби я везу тебе не на роботу, а на допит. 

Вона хитнула головою. Зітхнула. Бо почувалася так ніби вона не просто на допиті, а вже на суді, де виносять вирок.  І він для Ади звучав невтішно. 

— Я просто не люблю сюрпризи, — відповіла Ада, не дивлячись на нього.

— А я, навпаки, — усміхнувся він. — Особливо, коли вони виявляються корисними.

Вона не стала питати, що саме він має на увазі. Досвід підказував: Кирило все одно скаже рівно стільки, скільки вважатиме за потрібне. І завжди залишить цю недомовленість, що вже починала дратувати. Як  і те, що він її дражнив навмисно. А вона, така наївна та недалека, кожен раз реагувала на ці шпигачки настільки яскраво та емоційно, що самій хотілося себе ж задушити. 

Опинившись біля готелю, вони залишили автомобіль на паркінгу та взявши свої валізи попрямували на рецепцію. 

Хол готелю був просторий, світлий, з мармуровою підлогою та величезною люстрою на стелі. В одному кутку все ще була новорічна красуня ялинка, а в самому приміщенні грала легка весела різдвяна музика. Ада мимоволі подумала, що тут було б приємно зупинитися з Маркусом, але за інших обставин. І без колишнього. 

Кирило першим підійшов до стійки, впевнено назвав прізвище, отримав ключ-картку й лише тоді повернувся до неї.

— Пішли, — сказав просто.

— Нам не треба документи? — уточнила Ада, адже була певна, що її паспорт теж потрібен для заселення. Однак, цього не питали чомусь. 

— Уже все оформили, — відповів він. — Я подбав.

От це його “я подбав” змусило Аду напружитися, і занепокоїтися. Бо звучало так знайомо і буденно, наче він мав право вирішувати все за неї. Як колись. 

— Ти йдеш? Чи боїшся їхати зі мною в одному ліфті також? — чергова шпигачки штрикнула її серденько.

Він знав, куди бити, які слова використовувати, аби вона почервоніла і знітилася. Знав і вдало це використовував проти неї.

— Пфф… — фиркнула Ада і підхопивши ручку валізи, поспішила до ліфта. 

Ліфт піднімався повільно. Ада стояла, дивлячись на цифри поверхів, і відчувала, як напруга знову збирається під шкірою, розтікається венами і контролює її тіло. Кирило стояв поруч, дивився в телефоні, не торкався, не порушував дистанції, але його присутність відчувалася надто різко, гостро, пекуче. 

— Ти знову думаєш забагато, — зауважив він, ніби читав її зсередини, хоча навіть не глянув. 

— А ти знову занадто самовпевнений, — відповіла вона

— Можливо, — погодився він, — Але ж саме це тобі і подобається в мені. 

Ада кліпнула. Невже він це сказав? Сказав же? 

Вона хотіла заперечити та саме в цей момент ліфт зупинився і його двері відчинилися. 

Вони вийшли в коридор. Він був застелений товстим килимом, що глушив кроки. Кирило йшов попереду, а вона за ним, дивлячись ц підлогу. Раптово, він зупинився біля одних дверей, провів карткою — замок тихо клацнув.

— А ось і наші покої, — сказав він весело. 

Ада зробила крок всередину… і завмерла.

Номер був великий. Можливо, навіть занадто. Вітальня, диван, столик, панорамні вікна — все вражало красою та масштабами, як і дві пари дверей праворуч.

— Це… — вона замовкла, вдивляючись уважніше. 

— Апартаменти, — спокійно пояснив Кирило. — Дві спальні. Як і має бути.

Вона повільно видихнула. Але це не допомогло. 

— Ти жартуєш? — нарешті сказала Ада. — Це якась помилка. Це не може бути так. 

— Ні, все добре, — він знизав плечима. — Просто так зручно і практично.

— Для кого? — перепитала вона, вже знаючи відповідь. Голос її тремтів. 

Кирило подивився на неї уважно, з тією самою напівусмішкою, від якої колись у неї підкошувалися ноги. 

Самовпевнений самовдоволений чортяка! 

— Для роботи, — відповів він. — І для того, щоб ти нарешті перестала тікати.

Вона відчула, як у грудях бракує повітря. 

— Я не тікаю.

— Звісно, — кивнув він. — Ти просто дуже швидко відходиш на безпечну відстань.

Ада мовчки поставила валізу на підлогу. Серце билося занадто голосно, думки плуталися, а відчуття було одне — це відрядження вже пішло зовсім не за планом. Точніше, не за її планом. І найгірше — вона починала підозрювати, що саме так Кирило і задумував.