-27-

Ада  мовчки взяла валізу і пішла за Кирилом. Усередині було відчуття, ніби вона заходить на тонкий лід величезного озера, знаючи, що той затріщить під ногами вже в перші хвилини перебування на ньому, та змоги повернути назад не буде. Як не буде того, хто простягне руку.

Автомобіль Кирила стояв на паркінгу біля офісу. Величезний, чорний, все як в стилі колишнього. Кирило мовчки закинув валізу Ади в багажник, відчинив водійські дверцята й сів, не чекаючи, поки вона влаштується. Ада на секунду завмерла, перш ніж сісти поруч. Вагалася, чи доречно сидіти так близько до нього, чи все-таки краще сісти позаду. Але ж він їй не водій і такий жест буде дивним і ще раз доказуватиме, що вона його боїться. То ж Ада відкрила дверцята та вмостилася на пасажирське сидіння попереду.

Простір у салоні був тіснішим, ніж їй хотілося. Одна його рука тримала кермо, а інша — вільно лежала поруч. Занадто близько. Аді довелося прикрити на заплющити очі та подумки помолитися всім вищим силам, аби змусити себе запнути  пас безпеки і не втекти з автомобіля при першій зупинці на світлофорі. 

Перші хвилини поїздки минули в мовчанні. За вікном прокидалося місто, люди поспішали у своїх напрямках, і це дивним чином дратувало. У всіх був звичайний день, а в неї справжня пастка на колесах.

— Ти завжди так мовчиш зранку? — озвався Кирило, не відриваючи погляду від дороги. Зосереджений, спокійний і до біса гарний. Її ці відчуття злили і водночас, вона розуміла, що просто не змогла закрити двері в минуле. Бо наївне серце все ще продовжувало вірити і чекати. 

— Я просто не люблю поспіх, — відповіла вона рівно. — Особливо, коли про нього не попереджають.

Він хмикнув.

— Я ж сказав — так зручніше.

— Для кого? — не втрималася вона.

Кирило кинув на неї короткий погляд.

— Для роботи, — відповів. — І для нас.

Вона стиснула пальці на ремені сумочки. 

— Не “для нас”. — холодно сказала Ада. — Ми просто колеги. Вже забув? 

— Ти й досі повторюєш це так, ніби намагаєшся переконати в цьому не лише мене, а в першу чергу саму себе, — зауважив він все так же спокійно, але в цьому спокої було щось небезпечне, магнетичне. 

Вона відвернулася до вікна. Серце билося швидше, ніж слід. Він умів це робити — говорити так, щоб слова чіпляли за живе, навіть якщо вона не хотіла відповідати.

Дорога тягнулася, і з кожним кілометром напруга лише зростала. Кирило вів упевнено, ніби знав цю трасу напам’ять, а Ада ловила себе на тому, що помічає такі дрібниці: як він тримає кермо, як іноді стискає щелепи, коли задумується, як жидка на шиї пульсує і їй хочеться торкнутися рукою її.  Та щоразу вона себе зупиняла. Бо минуле — в минулому і назад вороття немає. 

— Ти боїшся цієї поїздки? — раптом запитав Кирило, порушуючи тишу до якої вона тільки звикла. 

— Чому ти так вирішив?

— Бо ти напружена, — відповів він просто. — І боїшся не дороги. Радше — мене.

Вона зробила глибокий вдих, потім видих, стиснула ремінець сумки, який досі тримала в руках сильніше. 

— Я не боюся, — сказала твердо. — Я просто не люблю несподіванки.

— Дивно чути це від тебе, — усміхнувся він кутиком губ. — Колись ти їх любила. Дуже. 

Це вдарило болючіше, ніж вона очікувала. Його натяки, слова про те, що колись було казкою. 

— Колись, — повторила вона тихо. — Але ти ж знаєш, чим усе закінчилося.

Кирило стиснув кермо сильніше, і замовк. Але лише на мить. 

— Саме тому, нам і доведеться провести цей час разом.

— Про що ти?

Її здивування змішалося зі страхом. Невже він щось дізнався? Невже знає про сина? Але як?

— Про те, що деякі речі не закінчуються тоді, коли нам хочеться, — відповів він спокійно. — І це відрядження не лише про весілля клієнта.

У грудях Ади похололо. 

— Тоді про що? — запитала вона обережно. 

Кирило усміхнувся так, що вона зрозуміла — все було сплановано заздалегідь. 

— Ти зрозумієш, — сказав він. — Скоро.