-26-

Минув тиждень.

Ада могла б сказати, що він промайнув швидко, але це було б неправдою. Кожен день тягнувся невимовно довго, ніби спеціально випробовував її терпіння на міцність. Зрештою, як і її колишній. Сама вона старанно тримала дистанцію: говорила з Кирилом лише по роботі, не затримувала погляд на ньому, не дозволяла собі жодних зайвих думок (попри те, що це не завжди виходило і давалося легко), і не шукала з ним зустрічей. Принаймні, вона намагалася уникати ескалації конфлікту, хоч десь глибоко в душі розуміла — це неминуче. 

Кирило ж дивним чином, все одно, впливав на її настрій. Іноді лише словом, кинутим необережно під час розмови, іноді — дотиком, випадковим, ледь відчутним, але таким, що від нього збивалося дихання, ставало жарко в приміщенні з кондиціонером та навіть на вулиці, де було зимно та морозно. А інколи було достатньо простого погляду, аби Ада палала, як смолоскип і цим полум'ям хотілося спалити все довкола. І їй все частіше здавалося, ніби колишній бачив її наскрізь і знав, про що вона думає ще до того, як вона сама встигала це усвідомити.

Аді це не подобалося. І водночас лякало те, що вона реагує. Що її серце, душа та тіло досі живуть минулим, попри всю ту біль, котру він їй завдав. 

А тепер ще й відрядження. Так невдало і невчасно. 

День поїздки настав надто швидко. Ада прокинулася ще до будильника з відчуттям бентеги та легкого розпачу, бо розуміла — ці кілька днів їй дадуться нелегко. Вона зібралася мовчки, намагаючись не показувати хвилювання. Маркус сонно обійняв її за шию на прощання, і в цю мить серце стиснулося сильніше, ніж вона очікувала.

— Я швидко, — прошепотіла вона, цілуючи його в щоку. — Ти й не помітиш, як я повернуся.

Матір, котра стояла у дверях, уважно дивилася на неї, ніби хотіла щось сказати, але стрималася. Ада була вдячна їй за це мовчання. Зараз кожне слово могло спричинити в ній вибух і змусити відмовитися: і від поїздки, і від роботи. 

З валізою в руках Ада спустилася вниз. Таксі вже чекало. Їй зовсім не хотілося тягнути багаж у маршрутці й мати зайві хвилини для роздумів. Сьогодні вона воліла, щоб усе відбувалося швидко, без стресу. 

В офісі було ще рано, коли вона прийшла, і надто тихо, майже порожньо. Та цей спокій здавався їй таким крихким. Ада увімкнула комп’ютер, поставила валізу поруч зі столом  і в цей момент почула кроки. Здригнулася.

— Доброго ранку, — сказав Костянтин.

Він стояв біля її столу зі стаканом кави в одній руці й папкою документів в іншій. Такий зібраний, спокійний, так, ніби цей ранок був звичайним робочим днем для нього і початком катастрофи лише для неї. А ще, він був неймовірно гарний. 

— Доброго ранку, — відповіла вона, і сама здивувалася, як легко та тепло це прозвучало з її вуст. 

— Вирішив, що кава не завадить, — він поставив стакан на стіл. — День обіцяє бути довгим, зайва енергія не завадить. 

— Дякую, — вона усміхнулася і трохи зашарілася, опустила погляд на мить, аби піднявши, знову глянути на чоловіка, — Це… дуже вчасно. 

Він простягнув їй папку.

— Тут усе, що може знадобитися в дорозі. Контакти, графік, резервні варіанти. Якщо щось піде не так, то телефонуй одразу.

— Добре, — кивнула Ада. — Я розберуся.

Костянтин затримав погляд на ній трохи довше, ніж вимагала звичайна ввічливість. Мавзнув по обличчю, виділяючи очі, ніс, вуста. 

— І… не хвилюйся, — додав він тихіше, нахилившись так, аби їхні очі були на одному рівні, — Це просто робота.

Вона кивнула, хоча й не була впевнена, що все саме так. 

Саме в цей момент у коридорі з’явився Кирило. Він окинув поглядом сцену біля її столу — Костянтина, кава на столі,  їх спокійну розмову — і його обличчя миттєво стало суворим. Він буркнув коротке “доброго ранку” і, не зупиняючись, пішов до свого кабінету. Та вже за кілька хвилин він вийшов із курткою в руках.

— Збирайся, — кинув він Аді, не дивлячись на неї. — Виїжджаємо. Одразу.

Вона розгублено підняла погляд, кліпнула.

— Зачекай, а коли потяг? — запитала вона. — Ми ж ще маємо час.

Кирило нарешті подивився на неї. Погляд був палкий, гарячий, і дещо злий. Він обпікав та лякав водночас. Від нього віяло небезпекою. 

— Ми їдемо на моєму авто, — сказав він. — Так зручніше.

Ада здригнулася, необережно рухнула рукою, мало не перевернувши стаканчик з кавою. 

— Гарної подорожі, — побажав Костя і кивнувши Кирилові, пішов геть, залишаючи розгублену та дещо шоковану Аду наодинці з її персональним стресом. 

— Ти не казав про те, що їдемотна авто. Твоєму. — тихо зауважила вона.

Кирило усміхнувся ледь помітно. Не тепло, а швидше уїливо та хижо. Він щось задумав! Він точно щось задумав!

— Ти багато чого не знала, Адо, — відповів він. — Доведеться звикати.