-25-

Після ресторану в голові залишився глухий шум — не думки, а радше їхній відгомін, а в душі оселилась бентега. Ада намагалася зосередитися на роботі, дивилася в екран, читала рядки, але сенс вислизав. Цифри були правильні, слова знайомі, а відчуття — ніби вона тут, в офісі, лише наполовину. І як покласти край цим душевним стражданням вона не знала. Та здаватися, поки що, не мала наміру. 

До обідньої перерви вона дотягнула на чистій силі волі і власній впертості. А коли годинник пробив час обіду, пішла в буфет. 

У буфеті було просторо, шумно та теплою Запах кави змішався з чимось солодким, хтось сміявся, хтось сперечався про роботу, і цей звичайний фон раптом заспокоїв її. Ада взяла піднос, не надто замислюючись, що саме кладе на нього, і сіла за столик біля вікна. Тут світло було м’якше, а місто за склом здавалося віддаленим і безпечним. І спокійним. Цього спокою їй якраз і не вистачало нині. 

Вона взяла чашку в руки і замислено розглядала перехожих, як раптом, поруч з'явилася чиясь фігура. 

— Можна? — пролунав знайомий голос.

Ада підвела голову. Костянтин стояв поруч із чашкою кави в руці і вигляд мав такий спокійний, стриманий, впевнений, але й дружелюбний. Не такого вона зазвичай чекала від керівників. Вона кивнула, трохи здивована тим, як легко погодилася, навіть не подумавши, що це може мати негативний вплив на її стосунки з колегами. Все-таки, вона тут новенька, а вже обідає з босом. 

Костя сів навпроти, не порушуючи дистанції, кілька секунд дивився у вікно, ніби давав їй час звикнути до його присутності.

— Перші дні завжди найважчі, — сказав він нарешті, порушивши тишу між ними, — Особливо коли одразу отримуєш серйозний проєкт.

— Я справляюся, — відповіла Ада автоматично і може занадто швидко. Та вона хотіла запевнити і себе, і його, що впорається. З усім. 

Костянтин перевів на неї погляд.

— Я не про роботу зараз, як таку, — сказав він. — Я про людей.

Вона відчула, як напружуються плечі.

— Тобі комфортно в команді? — запитав він спокійно, майже буденно.

Питання було просте, але всередині щось здригнулося. 

— Так, — сказала вона після короткої паузи. — Просто… нове місце. Я ще звикаю.

Костянтин ледь усміхнувся.

— Це нормально, — сказав він. — Проте, якщо щось буде не так — говори. Я не люблю, коли люди носять усе в собі.

Він говорив спокійно, без натяку на співчуття чи контроль. І від цього його слова звучали щиро. Ада відчула, як всередині щось м’яко розтискається, хоча вона не була певна, чи готова довіряти цьому відчуттю. Бо колись вже довірилася і поплатилася. 

І тільки подумавши про минуле, Ада відвела погляд і помітила Кирила.

Він стояв біля кавомашини з двома співробітницями. Одна щось емоційно розповідала, інша сміялася, закинувши голову. Кирило був розслаблений, впевнений, такий, яким його легко було уявити в будь-якому просторі. Він умів бути центром уваги, навіть коли цього не прагнув. І чомусь це вдарило сильніше, ніж Ада очікувала.

Її погляд затримався довше, ніж треба, і вона відчула знайоме, майже сороміцьке роздратування. Не ревнощі — ні. Радше образу на нього, на себе і на те, що минуле досі має над нею владу. 

Кирило раптом подивився в їхній бік, ніби відчув на собі її погляд. Він побачив Костянтина навпроти неї. Побачив, як той щось говорить, як Ада слухає, нахилившись трохи вперед. Їхні погляди зустрілися лише на мить, але цього вистачило. Усмішка Кирила згасла майже непомітно. Він відвернувся, щось сказав дівчатам і пішов. Це було дивно. 

— Тобі чай не смакує? — спитав Костянтин, помітивши, що вона так і не торкнулася губами чашки.

— Що? Ааа, ні, я просто… задумаласі, — зізналася вона тихо.

Він кивнув і дістав телефон, поклавши його на стіл, екраном догори. Ада мимоволі ковзнула поглядом  і завмерла. На екрані було фото: Костянтин стояв посеред двору, а по обидва боки від нього — двоє хлопчаків. Один сміявся, другий тримав його за руку. Знімок був живий, радісний і від нього віяло теплом і якоюсь дуже простою, справжньою близькістю.  Вона відчула, як у грудях щось тихо відгукнулося.

“Він не брехав”, —  майнула думка, — “Про дітей. Про те, що вони для нього важливі. В про те, що він її розуміє”.

Костянтин швидко заблокував екран, ніби згадав про щось. 

— Сьогодні ще будуть новини, — сказав він, підводячись. — Не лякайся завчасно.

Він пішов, залишивши по собі не порожнечу, а дивне відчуття спокою, яке з’являється тоді, коли поруч був хтось надійний.

До кінця дня Ада працювала зосереджено, навіть надто. Намагалася не дивитися в бік Кирила, не ловити його рухи, не згадувати буфет, погляди. Але думки все одно поверталися — колами, без дозволу.

Коли на пошту прийшов лист, вона кілька секунд просто дивилася на сповіщення. А потім відкрила його повільно, ніби відтягуючи момент. В листі була інформація про її перше відрядження. Вона клацнула мишкою і вкладення відкрилося миттєво. Усі реквізити були на два імені — її та Кирила. 

Трясця!