-24-

Ранок почався з відчуття внутрішнього поспіху, хоча Ада вийшла з дому вчасно. Місто ще не прокинулося остаточно: повітря було свіже, трохи морозне, машини рухалися повільніше, ніж зазвичай, ніби й вони не хотіли поспішати. Вона йшла до ресторану і ловила себе на думці, що давно не відчувала такої напруги перед звичайною робочою зустріччю.

“Це просто робота”, — повторювала вона собі, — “Проєкт. Клієнт. Перша серйозна задача на новому місці. І нічого більше”.

Та серце все одно стукотіло з надривом, а пульс шаленів від розуміння того, що весь цей проект вона буде почуватися “не на місці”. І хтозна, чи їй вдасться знайти спосіб не втратити здоровий глузд поруч з колишнім. 

Ресторан зустрів її теплом і запахом кави. Усередині було тихо, ще майже порожньо, офіціанти рухалися плавно, без метушні. Ада зняла пальто, зробила кілька кроків — і завмерла. Кирило вже був там. Він сидів за столиком біля вікна, з чашкою кави перед собою, і виглядав надто… зібраним. Так, ніби ця зустріч для нього не була нічим особливим. Наче він не змушував її серце битися швидше ще до того, як вона його побачила.

Він підвів погляд і одразу помітив її.

— Ти рано, — сказав він, коли вона підійшла.

— Вчасно, — виправила Ада й сіла навпроти, не дивлячись йому в очі. — Ми домовлялися на восьму.

— Я знаю, — відповів він спокійно. — Просто не звик запізнюватися.

Вона стиснула губи.

“Звісно. Ти завжди був ідеальним у дрібницях”, — майнула думка, яку вона одразу ж відштовхнула.

— То це твій стиль тепер? — спитала Ада сухо. — Писати вночі й нічого не пояснювати?

Питати звідки він взяв її номер, навіть не було сенсу, бо він все одно б збрехав. 

— Це був робочий момент, — відповів Кирило, не змінюючи тону. — Я не бачу сенсу драматизувати.

Ада підвела на нього погляд. Вона не драматизувала просто… Її все дратувало, що стосувалося Кирила.

— Я не драматизую. Я лише хочу чітко розуміти, у що вв’язуюся.

Він ледь нахилив голову, уважно дивлячись на неї.

— Ти сама обрала цю роботу, Адо.

— Не знаючи всіх деталей, — відрізала вона. — І не знаючи, що мені доведеться працювати з тобою.

Між ними зависла коротка, напружена пауза. Така, яку вони колись вміли заповнювати поцілунками чи обіймами, або ж мовчанням, а тепер не знали, що з нею робити.

— Я не просив про це, — сказав він нарешті. — Але якщо ми вже тут, пропоную триматися професійно.

— Я на це й розраховую, — відповіла вона, хоча всередині все опирались цій фразі.

Дімас з’явився майже одразу після цього — гучний, усміхнений, з тією особливою енергією людей, які щиро радіють власному щастю і хочуть, щоб ним заразилися всі навколо. Він обійняв Кирила, поцілував руку Аді, замовив каву й одразу перейшов до справи.

Весілля. Концепція. Гості. Атмосфера.

Ада слухала уважно, робила нотатки, ставила запитання, коли потрібно. Вона ловила себе на тому, що потроху заспокоюється. Робота справді допомагала тримати дистанцію. Кирило говорив чітко, по суті, не переходячи меж. Якщо не дивитися на нього занадто довго, усе виглядало майже нормально.

Майже.

— І ще, — додав Дімас наприкінці, переглядаючи нотатки. — Саме святкування буде не тут.

Ада підвела голову. Що? Де?

— В іншому місті, — продовжив він, ніби між іншим. — Ми плануємо виїзну церемонію і мабуть і святкування буде там же. Тож, скоріш за все, доведеться кілька разів їздити туди всією командою.

Вона відчула, як усередині щось холодно стиснулося. Інше місто, відрядження, час, дорога, готелі — все це робочі дні, які не закінчуються о шостій. А в неї Маркус. Син. 

Вона не знала, чому ця думка злякала її так сильно, але серце відреагувало миттєво — тривожним, потужним ударом в самісіньке сонячне сплетіння. 

Краєм ока вона побачила Кирила. Він усміхався. Не широко, не зухвало — радше задоволено. Так, ніби щойно почув те, на що сподівався. Він щось задумав?

Ада перевела погляд на свої нотатки, хоча літери перед очима пливли. Вона не була готова до співпраці з колишнім, а до відрядження з ним і поготів. 

— Деталі обговоримо пізніше, — сказала вона спокійно, навіть надто. — Коли буде більше інформації.

Дімас кивнув, задоволений, а Кирило мовчав. І в цьому його мовчанні було надто багато впевненості та якось тихої радості. Її це насторожило. 

Ада вийшла з ресторану з відчуттям, ніби ґрунт під ногами став хитким. Вона ще не знала, як саме, але вже розуміла: ця співпраця виявиться значно складнішою, ніж їй здавалося вчора.