-23-

Вона ледь дожила до закінчення робочого дня і витримала всі палкі погляди колишнього, і не запустила в нього степлером. А так хотілося.

Ада ловила себе на тому, що рахувала хвилини до моменту, коли зможе просто вийти з будівлі, не тримаючи спину рівно, не контролюючи вираз обличчя, не стежачи за кожним своїм рухом. Кирило не робив нічого надто явного — після випадку в комірці — не підходив, не чіпав, не говорив зайвого. Але цього й не треба було. Його присутність відчувалася надто гостро, ніби повітря навколо ставало щільнішим, важчим, і з кожною годиною їй доводилося докладати все більше зусиль, аби не реагувати. І не прокручувати в голові момент з комірчини, коли їй здалося, що він її хоче поцілувати. 

Але не поцілував! 

І вона не знала, що її тоді більше розізлило — його бажання зробити це, чи той факт, що він її так і не поцілував. 

Після того, як вона повернулася до свого робочого столу, який їй виділили, Ада поринула з головою у справу. Вона читала, переглядала варіанти, звіряла ціни — робила будь-що тільки б не дивитися на двері кабінету Кирила. І на нього також, коли він виходив з кабінету, йшов коридором чи опинявся поруч. 

Вона навіть пропустила обідню перерву, аби його не бачити. Та все одно знала, коли він був десь поруч. Відчувала це тілом — напруженням у плечах, пришвидшеним серцебиттям, злістю, що накочувала хвилями без видимої причини. Їй здавалося несправедливим, що після всього він досі мав на неї такий вплив. І ще більше дратувало те, що вона дозволяла цьому відбуватися.

Коли нарешті робочий день закінчився, Ада вийшла з офісу з відчуттям, ніби витримала марафон. На вулиці було холодно, але морозне повітря подіяло краще за будь-які заспокійливі. Вона глибоко вдихнула, на мить заплющила очі й дозволила собі те, що забороняла цілий день — втому.

Дорогою додому вона думала про дрібниці: що треба купити молоко, що Маркус любить ті сирки з полуницею, що вдома, напевно, знову буде розкидане лего. Ці думки заземлювали, нагадували про домашню рутину, затишок, тепло і допомагали не повертатися до офісу в голові. Хоч і ненадовго.

Дім зустрів її знайомими запахами. Ада машинально зняла верхній одяг, поставила сумку на стілець і перш за все зазирнула в дитячу. Маркус сидів на підлозі, захоплено будуючи щось зі своїх машинок, і навіть не одразу помітив її.

— Привіт, — сказала вона тихо.

Він усміхнувся так щиро, що напруга всередині неї трохи послабла. Вона опустилася поруч, обійняла його, відчуваючи тепло маленького тіла й ту безумовну довіру, яка завжди повертала її в реальність.

Вечір минув спокійно. Вони повечеряли, Маркус розповідав про свій день, про садок, про те, що завтра хоче взяти з собою нову машинку. Ада слухала, кивала, відповідала, намагаючись бути тут і зараз. Але думки вперто поверталися до одного — завтра знову на роботу. І знову доведеться бачити Кирила, робити вигляд, що між ними нічого не було, ніби він не залишив по собі шрам, який час від часу нагадував про себе.

Коли син заснув, Ада довго сиділа на кухні з чашкою чаю, що давно охолов. Вона подзвонила мамі, перекинулася кількома фразами, не вдаючись у подробиці. Не хотілося пояснювати, чому на душі так важко, коли, здавалося б, усе налагоджується: нова робота, стабільність, дім. Хоч матір в зрозуміла б, і підтримала б, та Ада вирішила не обтяжувати неньку власними важкими думами. 

Після розмови вона ще деякий час сиділа в тиші. В голові знову й знову прокручувалися уривки дня: його погляд, його напівусмішка, те, як легко він вмів вивести її з рівноваги, нічого для цього не роблячи. Її це лякало. Не саме він — а її реакція. Чому вона досі відчуває те, що відчуває? Чому її бентежить його погляд, дотик, присутність? Вона мала б ненавидіти його, зневажати, проклинати, а не бажати того, що безглуздо в самому своєму існуванні. 

Ада лягла в ліжко з відчуттям дивної напруги, ніби попереду було щось важливе, до чого вона ще не була готова. Вона знала одне: завтра їй доведеться знову зібратися, знову бути сильною, знову тримати дистанцію. І дуже не хотілося визнавати, що з кожним днем це даватиметься їй все складніше. Бо Кирило, чомусь, вирішив випробувати її терпіння на міцність. Але “чому” вона так і не знала. 

І коли вона вже майже заснула, на телефон прийшло повідомлення з невідомого номеру, але з тексту вона зрозуміла, хто писав. 

“Дімас переніс зустріч на завтрашній ранок в ресторані “Бізе”… Будь там о восьмій”. 

Вона прочитала і невдоволено зітхнула. 

— Дімас переніс чи це ти постарався? — хмикнула собі  під ніс з обуренням, —  В яку гру ти граєш? — запитала темряву, хоч знала,  що відповіді не буде.