-22-

Двері зачинилися майже беззвучно, і тиша всередині вдарила по нервах сильніше, ніж відчуття бентеги, котре охопило її. Простір довкола був тісним, напівтемним — службова комірка з високими стелажами, коробками й насиченим запахом паперу та пилу — і надто вузьким для них двох. 

Ада не встигла ні зрозуміти, що сталося, ні видихнути, як спиною вперлася в холодний метал полиці. Її серце гупнуло десь у горлі, а тілом прокотилася гаряча хвиля. 

— Ти здурів? — видихнула вона, сіпаючи рукою й намагаючись вирватися.

Кирило стояв надто близько. Неприпустимо близько та небезпечно, а його долоня стискала її зап’ястя — не боляче, але впевнено, так, як він завжди тримав, коли не збирався відпускати. У цій хватці не було агресії, але було щось значно гірше — пам'ять минулого. Вона відчула, як серце знову гупнуло і вдарило об грудну клітину, а тіло здригнулося. Кирило послабив захват, але не відпустив, а ніжно погладжував шкіру пальцем. 

— Тихіше, — промовив він низько, майже байдуже. — Тут стіни тонкі.

— Відпусти мене, — прошепотіла Ада крізь зуби. Вона відчувала, як кров стукає у скронях, як кожен вдих дається важко, як її охоплює страх, як все довкола розпливається від усвідомлення, що відбувається і що може трапитися далі. Бо боялася вона не тільки дій колишнього, а й власної реакції на нього, — Ти не маєш права.

Кирило не відпустив, не відступив,  а навпаки — нахилився трохи ближче, і її накрила хвиля запаху, від якого на мить потемніло в очах. Той самий запах парфумів, до болю знайомий. Колись цей запах означав дім та безпеку, кохання і мрії, тепер же він означав лише хаос.

Перед очима спалахнув короткий, зрадливий спогад: темна кухня, пізній вечір, його куртка на спинці стільця і її сміх — тоді ще легкий, без страху. 

Ада кліпнула двічі, щоб прогнати спогад і зосередити свою увагу на обличчі Кирила. 

— Ти так старанно робиш вигляд, що мене не існує, — сказав Кирило, уважно вдивляючись у її обличчя. — Але виходить погано. Я б сказав, просто жахливо.

Чергова хвиля огорнула її тіло, прокотилася з ніг до голови і їй здавалося, що вона тоне в океані власних емоцій. 

— Ця робота мені потрібна,  — різко відповіла Ада, змушуючи себе дивитися йому просто в очі, переборюючи бажання відвести погляд, сховатися, — І ти чудово знаєш, що за подібне можуть звільнити. Тому, не смій більше так робити. 

Кирило відпустив її зап'ястя, але замість того, щоб відступити, сперся рукою об полицю біля її плеча, остаточно перекриваючи їй шлях на волю. Простору стало ще менше, а повітря між ними ще важчим.

Ада відчула, як напружилися її плечі, як тіло зрадливо реагує швидше, ніж розум. Це злило найбільше, бо вона хотіла бути байдужою. Хоча б, здаватися такою.

— Ти завжди так злишся, коли нервуєш, — тихо зауважив він. — Нічого не змінилося.

— Змінилося все, — відрізала вона. — І ти не маєш права робити вигляд, що ні.

Він усміхнувся ледь помітно — тією усмішкою, яку вона ненавиділа й боялася водночас. Її злило те, як поводився Кирило, як легко торкався її, змушуючи згадувати те, від чого досі щемило в грудях. 

— Не маєш уявлення, як ти зараз виглядаєш, — сказав він тихіше, і його погляд спалахнув вогником жадання. Цей вираз Ада дуже добре знала і пам'ятала, що зазвичай слідувало за ним, та в цей момент — боялася цього. 

— Не смій, — майже наказово мовила вона, — Не смій згадувати минуле.

Його очі ковзнули по її обличчю, затрималися на губах. У цій миті зависло надто багато: роки, розлука, питання без відповідей. Аді здалося, що ще секунда — і він нахилиться ближче, зітре ту крихку межу, яку вона так довго вибудовувала.

Але цього не сталося.

— Розслабся, — промовив Кирило, ледь відступивши. — Я не для цього тебе сюди затягнув, це по перше, а по-друге, мені не треба когось змушувати до… 

Він підморгнув їй, не завершуючи фразу, але Ада розуміла, що мається на увазі. І чомусь від цього стало паскудно на душі. 

— Тоді для чого? — її голос тремтів, і вона ненавиділа себе за це.

Він зробив пів кроку назад, даючи їй трохи повітря, але не відчуття свободи.

— Хотів переконатися, — сказав уже серйозніше. — Що ти не втечеш. Що витримаєш цей проєкт і  мене поруч. 

— Я витримаю, — відповіла Ада, відчуваючи, як усередині все стискається. — Але ще раз таке — і я піду до керівництва. Без попереджень.

Він кілька секунд мовчки дивився на неї, а потім кивнув, ніби приймаючи умови гри.

— Побачимо.

Кирило вийшов першим і зник у коридорі, не озираючись, ніби нічого не сталося. Ада ще кілька секунд стояла в комірці, намагаючись заспокоїти дихання. Її руки тремтіли і вона стиснула їх у кулаки, вдихнула глибше й лише тоді змусила себе вийти.

Коридор здавався порожнім. Але за мить, з-за повороту з’явилася жінка з папкою в руках. Вона йшла повільно й уважно дивилася просто на Аду.

— О, вибач, — мовила вона з легкою, майже ввічливою усмішкою. — Я, здається, завадила?

— Ні, — відповіла Ада різкіше, ніж хотіла. Щоки палахкотіли. — Просто… шукала документи.