-21-

— Аделаїдо, — звернувся він м’яко. — Маєш хвилину?

Вона кивнула, хоча внутрішньо напружилася. Після зустрічі з Кирилом їй здавалося, що нерви оголені до межі, і ще одна серйозна розмова була зайвою. Але уникати її було б дивно.

Вони зайшли до його кабінету. Костянтин зачинив двері, жестом запросив сісти, але сам залишився стояти біля столу. Він виглядав спокійним, зібраним, і це трохи заспокоювало. Трохи.

— Я не люблю тягнути з такими речами, — почав він без довгих вступів. — Тому скажу прямо.

Ада напружила плечі, готуючись до зауваження, можливо навіть до докору. В голові промайнула думка: я щось зробила не так? Чи це через сина? 

— Під час внутрішньої перевірки анкет я дізнався, що в тебе є син, — продовжив Костянтин рівним тоном. — А на співбесіді ти про це не згадала.

Її ніби вдарили кулаком у груди. Вона знала, що цей момент рано чи пізно настане, але сподівалася, що пізніше. Не зараз. Не після Кирила. Не в цей день. Хоч повідомлення боса чітко пояснювало — він знає. 

— Я… — вона зробила паузу, збираючи слова. — Я не вважала це… Я боялася сказати, бо зазвичай це проблема для роботодавців. 

Він уважно подивився на неї, і в його погляді не було ні роздратування, ні осуду. Лише спокій і щось дуже людське.

— Я розумію, — сказав він після короткої тиші. — І одразу скажу: це не проблема. І точно не причина для звільнення. 

Ада здивовано підняла очі.

— У мене двоє дітей, — додав Костянтин уже тихіше. — Я розлучений кілька років і вони живуть з мамою в Мілані.

Це зізнання пролунало несподівано особисто. Не як репліка керівника, а як слова чоловіка, який добре знає, що таке відповідальність і постійне відчуття провини перед дітьми.

— Тому я не маю жодного морального права засуджувати тебе за мовчання, — продовжив він. — Але я хотів, щоб ти знала: для мене важлива чесність у роботі, не як формальність, а як довіра.

Ада повільно видихнула. Напруга, яку вона тримала з початку розмови, трохи ослабла.

— Я не хотіла приховувати, — сказала вона щиро. — Просто, я боялася, що це одразу змінить ставлення. А я дуже хочу тут працювати. 

Її щоки почервоніли. 

— Можливо, це щось змінює, — відповів він. — Але не в моєму випадку.

Їхні погляди зустрілися, і в цій паузі зависло щось більше, ніж просто робоча розмова. Ледь відчутна хімія, яку вони обоє помічали, але старанно не називали вголос. Принаймні, поки що. 

— Дякую, що сказав, — нарешті промовила Ада. — І за розуміння.

Він ледь усміхнувся.

— Ми дорослі люди, Аделаїдо. І життя рідко буває простим.

Коли вона вийшла з кабінету, відчуття було дивне: ніби її не засудили, а прийняли. Але разом із полегшенням у голову знову вперто повернувся інший образ — Кирило. Його погляд, його близькість. Те, як легко він порушував її внутрішню рівновагу.

“Чому ж з ним усе так складно?” — думала вона, йдучи коридором.

Та страшніше було те, що про знайомство з Самойленко вона промовчала. Та бос обов'язково дізнається про це, і тоді… Вона боялася, що катастрофа неминуча. Та поки був час, вона вирішила не розказувати про минуле. Можливо, Кирило знову все кине і переїде, або йому набридне дошкуляти їй. Або… 

Ада не встигла дійти до свого робочого місця, бо її хтось смикнув за руку з дверей що раптом відчинилися та затягнули в комірку.