-20-

Ада йшла до офісу, стискаючи ремінець сумки так, ніби той міг утримати її від гострого бажання розвернутися і втекти.. Вона знову й знову прокручувала в голові одну й ту саму думку: це вперше. Вперше вона опиняться з колишнім в одному просторі не випадково і не мимохідь, а буде змушена працювати з ним разом. Вперше після того, як він просто зник з її життя, залишивши по собі тишу й питання без відповідей. І якби вона собі це не уявляла, все одно виходило з цього щось погане. 

Вона не знала, чого чекати від Кирила. От зовсім. Бо наче знала його і водночас нічого про нього не знала. 

Чого їй чекати? Чого остерігатися? Холодності? Байдужості? Чи тієї самовпевненої легкості, з якою Кирило завжди вмів знецінювати чужі почуття?

Ада зупинилася біля дверей його кабінету, зробила глибокий вдих і постукала, до останнього сподіваючись, що його ще не буде на робочу місці і вона матиме час на подумати. Або втекти. 

— Заходь, — пролунало майже одразу і вона, смикнувшись, відкрила двері. 

Кирило стояв біля столу, тримаючи в руках папку. Виглядав зібраним, спокійним, навіть задоволеним — так, ніби не він колись поставив крапку у їхньому бурхливому романі, не пояснивши нічого. Коли їхні погляди зустрілися, Ада відчула, як щось неприємно стиснулося всередині.

— Доброго ранку, — сказала вона першою доволі серйозним тоном, хоч мала на думці інше. 

— Привіт, — відповів він, і в його голосі не було ані тіні напруги. — Отже, працюватимемо разом. Цікаво, правда? — в його очах відразу з'явилися бісики. Раніше це явище вабило її, а тепер лякало. Насторожувало. 

Вона підійшла до столу, взяла стілець, сіла навпроти та дістала блокнот. Поки щось робила, то не мусила дивитися йому у вічі і це трохи заспокоювало. 

— Маємо проєкт, то будемо його обговорювати. — почала одразу, не залишаючи місця для пауз. —  Весілля блогера Дімаса, на мою думку, доволі не просте завдання. Його основний запит — яскраво, сучасно, без класичних шаблонів. Він хоче картинку, яка “зайде” його аудиторії і це не має бути щось, що вже було у інших його колег по цеху. 

Кирило повільно підійшов ближче й поставив папку на стіл — занадто близько до неї. Його плече майже торкнулося її руки. Такий непримітний на перший погляд жест, розхвилював і вона відчула, як щоки наливаються багрянцем, а власне дихання стає важким, рваним. 

— Дімас любить увагу, — мовив він. — Усе має бути трохи екстравагантно та з викликом. Він любить дивувати глядачів. 

— Виклик — не означає вульгарність, — відповіла Ада, не дивлячись на нього. — Я бачу це як гру з простором, світлом, деталями. Цікава подача, в першу чергу, а не щось з рогами, — стишено додала. 

— Ти завжди любила простоту, — сказав він тихо, але наче з натяком. 

Вона підвела погляд. Перегорнула сторінку в блокноті, щось записала, і думала, думала, аби тільки не відповідати на його безглузді провокації.  А так хотілося щось ляпнути. 

— Не важливо, що думаю я, — мовила зрештою, — Треба здивувати Дімаса. 

Кирило усміхнувся й взявши свій стілець, поставив його біля її та сів поруч, а не навпроти. Занадто близько. Їй довелося змусити себе спокійно реагувати на таке, щоб не відсунутися.

— Добре, — мовив він, ніби поступаючись, —  Я беру технічну частину: підрядники, сцена, світло. Ти — концепт, декор, стиль і комунікацію з клієнтом.

— І зустріч із Дімасом, — додала вона.

— Логічно, — він простягнув їй папку. Його пальці на мить ковзнули по її долоні — випадково, занадто повільно, надто свідомо. Аду ніби вдарило струмом. Вона пригадала обійми, дотики, поцілунки і мало не застогнала від обурення власними думками. 

— Не треба, — сказала вона різко, відсмикуючи руку.

Кирило нахилився ближче, сперся рукою на стіл так, що його обличчя опинилося надто близько до її.

— Ти нервуєш, — зауважив він спокійно. — Не думав, що я все ще маю такий ефект та вплив на тебе. 

Ада спалахнула. 

— Ти помиляєшся, — відповіла вона, підводячись. — Мене дратує не ти, а ця ситуація.

— Та невже? — він теж підвівся, але не відступив. — А мені здається, ти просто не любиш несподіванок. Як тоді.

Це влучило болючіше, ніж вона очікувала.

— Ти не маєш права згадувати “тоді”, — її голос здригнувся, хоч вона й намагалася триматися. — Ти пішов, без пояснень, бо так було зручно тобі. І тепер ми говоримо лише про роботу, бо так зручно мені. 

Він кілька секунд мовчав, уважно дивлячись на неї. Потім ледь помітно кивнув. Але навряд чи відступився. Ада бачила в його очах азарт. 

— Як скажеш. Робота — то робота. Але результат у нас спільний, Адо. Доведеться постаратися.

Вона вийшла з кабінету з опущеними плечима, напруженою спиною та грудкою тривоги, що застрягла в горлянці. Лише за дверима дозволила собі повільно видихнути та прикрити на митт повіки. 

Її злило все: його близькість, його впевненість, його спокій. Те, як легко він поводився, ніби нічого не сталося. Ніби він не залишив її саму з тими наслідками, за які вона відповідала одна. І досі відповідає.